Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

— Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?

— Прохання? — д’Еконсбеф презирливо гмикнув. — Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!

— Сеньйоре… Сину мій! — Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.

— Він вас переконав? — італієць був розгублений і водночас страшенно злий. — Вони ж єретики! Ба, гірше — язичники! «ВисокеНебо»!

— Так, — погодився я. — Шкода, що нам не хочуть допомогти.

— Допомогти? — різко кинула Анжела. — Скласти вогнище?

— Дочко моя, — закликав П’єр. — Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…

— Гаразд, — я підвівся й стомлено потер очі. — Час іти. Більше нам нічого не скажуть.

VII

Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід — усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.

І тут я помітив попереду щось незвичайне.

Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.

…Вершина гори — царство чорних примар.

Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…

— Ансельме, — я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. — Що ви бачите?

— А що? — Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:

— Мадонна! Отже, і це правда!

— Святий Бенедикт! — П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.

— Я ж казала, — Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. — Я ж…

— Брате Ансельме, що ви бачите? — повторив я.