— Помовчіть!
Монсеньйор де Лоз не був схильний до обговорення подробиць. Шкода, мені було що сказати…
— Навіщо ви їздили до Артигата? Ви знаєте, що тепер там коїться?
…Коли ми їхали звідти, нічого особливого в славному селищі не відбувалося. Навіть маленький Пелегрен, встигнувши трохи заспокоїтися, весело грався із сусідськими хлопчаками у «вовка» — улюблену гру всіх хлопчиків від Нормандії до Піренеїв. Жанну й усе, що з нею пов’язано, вже почали забувати.
— У мене є скарги поважних людей! Найповажніших людей Артигата! Навіщо вам знадобилося туди приїжджати?
— Щоб подивитися на могилу Жанни де Гарр, Ваше Преосвященство.
…Так, ми бачили могилу нещасної дівчини. У цьому я зміг переконатися після повернення до Артигата, коли знову завітав до непривітного будинку Санксі де Гарра. Там я зробив те, що упустив раніше — попросив показати невеличку скриньку, де зберігалися прикраси. І майже відразу ж побачив браслет — синій, скляний, з безглуздими квіточками, намальованими білою фарбою. Точнісінько такий самий, як і той, що лежав у підземеллі.
Санксі де Гарр був доволі неговіркий, та все ж пояснив, що прикрасу купив багато років тому на ярмарку в Тулузі. Браслетів було два — один носила Жанна, інший — її молодша сестра…
Єпископ обвів мене похмурим поглядом, потім його очі ковзнули по сувою, що лежав на столі. Коли б не він, монсеньйор швидше за все не став би навіть говорити зі мною.
Але повноваження, отримані від Орсіні, змушували його стримуватися. Я знав таких людей: спочатку крик, удари кулаком по столі, потім починається справжня розмова.
— Гаразд… Сину мій, чого ви хочете?
Тон був іншим, та й голос став тихшим і глухішим, немов Арно де Лоз трохи застудився.
— Спочатку відповідей на кілька запитань, монсеньйоре. Якщо бажаєте, ми попросимо брата Жеанара простежити за…
— Обідом, — кивнув єпископ. — Брате Жеанаре…
Коротун підхопився, зміряв мене поглядом, сповненим щирої братньої любові, й вийшов, обережно причинивши двері.
— Слухаю вас, сину мій.
Найправильнішим було б запитати його відразу, навіщо знадобилося фальшиве слідство, але такого він міг і не пробачити. Краще почати з іншого.
— Де сестра Цецилія, монсеньйоре? Я б хотів із нею поговорити.
Червонувате, налите кров’ю, обличчя де Лоза скривилося.
— Он як? Я б теж хотів поговорити із цією самозванкою! На жаль, брате Гільйоме, зараз це викликає певні труднощі. Ця підлота втекла!
ebooksa