— Оцю книжечку колись читав один пан. Ним вона і смердить, як падлом. Пан сей, можна сказати, був мені родич. Можна навіть сказати, вітчим. Та певніш, батько моєї любої сестрички. Знати б, де її сеї хвилі чорти носять. Я того пана зарубав…Меч мені!
Захарчук поволі приходив до тями. Витягнув із піхов свій меч. Дав князю.
— До страти чоло, отрок!
Захарчук, хитаючись, підійшов до столу.
Став на коліна і поклав голову боком на той стіл.
Топеш примірився сіконути.
— Живи, отрок! Відтепер ти служиш пані Ксені, — процідив князь і черконув вістрям меча по виску Захарчука:
— Се не заживає… Витягніть його звідси!
Топеш кинув меч додолу і глянув у бік печі. Ошаліла молодиця сиділа на долівці із виряченими очима і витягнутими вперед руками.
— Лукан!
— Так, Ваша Світлість!
— Я йду. Зжереш молодицю сам, це тобі винагорода. А з малої комашні наточиш для питва. Малувато зараз їжі…
Топеш вилетів із хати, вже висячи в повітрі, і навіть не обернувся, почувши жіночі й дитячі верески.
ІІІ
— Ксеню.
— Так, Ваша величність.
— Лежи, не вставай.
Дівчині дуже тяжко, і вона досі сліпа. Вона не бачила, як князь підійшов і сів коло неї.
— Ви можете мене стратити. Я прийму смерть із гордістю і покорою.
Князь важко зітхнув.
ebooksa