Дума про Хведьків Рубіж

— Кого треба, вже покарано. Ти тут ні при чому.

Ксеня відчула запах дурман-трави — князь закурив.

— Приймеш легіон. Один Захарчук, інший — ти. Вдариш по царських загонах. Ти знаєш, ми вже це обговорювали.

— Це велика честь, — Ксеня намагалась встати, щоб поклонитися.

— Лежи, я сказав, — князь поклав руку їй на плече. Задумався.

— Як воно, Ксеню, не бачити світу?

— Важко.

— Важко, — повторив князь і ствердно кивнув головою. Тоді витяг із-під поли чорну ганчірку, витер нею Ксенині губи та шию од крові. Запала мовчанка.

— Щось сталося?

— Ні, Ксеню. Усе гаразд. Я просто дивлюсь на твої очі.

— Вони зранені?

— Вони прекрасні.

Князь думав про зорі, глупу ніч, про те, що і він, і Ксеня — мерці. І яка вона прекрасна — мертва. Який прекрасний світ, коли він мертвий. Яка прекрасна душа, коли її нема. Мертві зорі з мертвого всесвіту сиплють мертве світло на глуху мертву ніч землі. Хлюпочуть мертві води Десни. І мертва дівчина лежить на мертвому піску, важко дихаючи і дивлячись у той мертвий всесвіт.

Це ми його зробили мертвим.

І я, князь, можу тепер милуватися мертвим світлом мертвих зірок у мертвих очах Ксені.

— Відпочивай, Ксеню. До світу ще довго.

— Як довго, мій князю?

— Ціле життя.

Князь поклав руку Ксені на чоло.

— ЗріЙ ЯВ.