Дума про Хведьків Рубіж

— Онно! — отвічають їм.

З темно-синіх зоряних небес спускається до землі чорна пляма. Пляма близиться, росте у розмірах, вже плям стає дві, плями стають постатями — парубок і дівчина.

Тримаються за руки.

Юрба салютує їм. Дві шеренги хилять голови.

Постаті повільно пролітають по утвореному шеренгами коридору, низько-низько, коло самої землі.

— Молоді…

Вмерти можна од того холоду!

— Не бійся, Ксеню, то так треба…Чого ти дрижиш? — Топеш речить до коханої.

— Та я не боюсь, Святославе, просто…просто якось так… Я досі не звикла… Це не сон? Я не сплю? Славо…

— Не спиш, Ксеню. Все як треба.

— І ти говорив щиро?

Святослав глянув Ксені ув очі, ясні, як ніколи, трохи заплакані. Витер ті сльози рукою.

— Я… ще ніколи в житті… так щиро не говорив…ніколи в житті…

Ксеня схлипнула.

— Я тебе люблю.

— Я… я…тебе… т…т… ні! — Топеш обхопив чоло долонею. — Ну… ти мене розумієш?

— Так, — Ксеня усміхнулась. — Звичайно, розумію.

Ось уже і церковна брама.

— Важкувато, — дівчина здригнулась.

— Не бійся, — князь обняв її за плечі. — Не бійся… То так спочатку — тоді минеться…