Раптом у двері застукали.
Дід і баба таки накликали у свою хату сватів…
Я не буду вдаватися, як Квітка-Основ’яненко, у подробиці того обряду сватання. Не ті зараз часи. Скажу лише, що свати весь той обряд справно виконали. Ще скажу, хто були ті свати. А були се немаловідомий всенькому селу його статечність пан сотник Архип Савич Вишневський власною персоною, якийсь незнайомий Галі високий худорлявий козак, жвавий і рухливий, а також — хто б ви подумали? — таки Максим Безрідний, сьогодні незвично звеселілий.
Свати як свати.
Одне тільки: собацюру Бровка в їх присутності не можна було втихомирити, він рвався з цепу і гавкав так, що шлейка до крові вп’ялася в шию. Як хто підходив, то пес ховався в будку, звідти гарчав, стікаючи кривавою піною з рота. Врешті-решт його довелося прикрити в комірчину. Проте він якимось дивовижним чином звідти вибрався, і більше його в селі ніхто не бачив.
А так усе пройшло як годиться.
Галя була на сьомому небі од щастя — от же ж який Максим, ні слухом ні духом, і раптом нате вам, свататись прийшов!
Одне тільки непевне було у сватові-незнайомці — це помітила тільки Галя — очі. Дивні такі очі. Сам козак їх від прямих поглядів ховав, але Галі вдалося зазирнути. Скляні якісь, безпристрасні очі.
«Наче неживі», — подумала Галя.
Весілля відгуляли пишно з усіма почестями.
Столи тріщали від наїдків, а музики грали такі, що, мабуть, і в самому городі Києві днем з вогнем не відшукати.
Коротше, все як треба.
Язикаті та заздрісні молодиці разом з Галиними подругами одно перешіптувались по кутках: «От уже і щастить людям, їй-Богу, само, дивись, якесь таке ніяке, а жениха собі відхватило, ой леле!» Галя здогадувалась про ті розмови, але їй було все одно. Хай плещуть. Головне, що зараз вони з Максимом сидять укупці за весільним столом і дивляться один на одного. Мовчать і дивляться, слова тут зайві. Вони кохають одне одного.
З боку нареченого були лише козаки, що потроху замінили йому наймитів у господарстві, якісь далекі гості, нібито з Запорожжя, та ще сільський старшина Вишневський з дружиною і дочкою. Звичайно, який у Максима рід. Він і сам казав, сирота — так думала Галя. Та все ж дивна трохи в нього ватага. Ніби й п’ють, та не дуже, і веселяться, та не дуже, а вже як гопак танцювати, так і сільська дітвора справніше гопцювала за тих козаків.
Один лиш випадок трохи зіпсував подружжю святковий настрій. А було се ось як.
Максим і Галя тільки-но повернулися з танцю і наречений прорік:
— Як зараз твоя нога, серденько? Бачу, зілля допомагає.
— О, так, любий Максиме! Майже й забула вже про той недуг, — потім трохи помовчала і додає: — А звідки ти все-таки це вміння дістав?
— Та то мені ще мати розказували…
Максим замовк.
ebooksa