«Мати…Забрехався, бісів виродку! До матері дійшов!»
Хвилька сум’яття, і раптом, як вихор, налетіли спогади. Ось він, молодий іще козак, уперше їде на Січ. «До побачення, мамо!», — гукає за ворітьми. По-юнацьки наївно посміхається. «Не плачте!» — «Та я не плачу, синку…»
Ідуть полки.
Ідуть рівним кроком курними шляхами його, Максимового, села, через поле і левади, де він із товаришами гралися ще малими, повз ставки, де він ловив колись рибу, приносив мамі до вечері.
«Дивіться, мамо, яких дебелих лящів я наловив!»
«Бачу, синку. Молодець»
Ідуть полки.
Ідуть згорблені старі козаки, пошматовані довгим нещасливим життям.
Ідуть молоді, безрукі й безногі, зі шрамами й опіками, живі й мертві.
Підіймаються з широких степів. Порвані звірами й круками. Стають у шеренгу. Ідуть.
Оминають мамин садочок, невеликі похилі вишеньки, обпалені гарячим серпнем.
«Засохла вишенька, мамо!» — то сестричка.
«Нічого, нічого, донечко, посадимо нову»
Ідуть полки.
Ідуть курними шляхами його, Максимового, дитинства. Через усе його нещасне життя. Через весь його білий світ.
Мама.
Ось стоїть вона, старенька, обіпершись об тин.
«Ти не винен, синку, не винен»
«Не муч, мамо!» — кричить Максим довгими літніми ночами.
«Не муч!» — кричить у пустоту.
ebooksa