Дума про Хведьків Рубіж

— А розкажіть і мені, дядечки, про зорі.

— А що тобі, дитинко, розказати?

— А все!

— Ну слухай.

То добре мабуть, що захмелені вони були, довго-довго розказували і про Чумацький Шлях, і про Великий Ківш, Малий Ківш та ще багато чого, а тоді й питають:

— А що ти, доню, зрозуміла?

Питають і сміються. А я їм все і розказала. Кожну зорю показала, а тоді й кажу в кінці:

— Себто отам Сонце буде сходити — там схід, отам заходити — там захід, отам північ, а там південь, Місяць отам буде і ще… скоро полуніч.

Я розсміялась і в хату побігла. А ті бурсаки довго-довго тоді ще сиділи й розмовляли, мабуть, про мене, бо все казали:

— Ну і дівчинка грамотна!

— Оце так дитина!

Потім вони ще наставляли тітку обов’язково віддати мене в якусь панську школу для дівчаток. Тоді переночували й подались собі, а мене ніхто нікуди й не оддав — куди там…

— А даремно, — цілком серйозно і задумливо мовив Максим.

ІІ

— Ну що, заснула?

— Ага.

То Максим про донечку — Наталку. Вередлива вона в них, чесне слово, Галина ледве вклала. От тепер посідали під вербами та й сидять. Пихтить у Максима люлька. Він багато курить. Навіть занадто.

— Заспіваємо?

— Давай!

Говорити не хочеться, то вони співають. Галя гарно співає, Максим не дуже, але любить співати. На високих переливах Галин голос змінюється, починає ніби картавити — наче струна бандури, яку трошки торкнули ребром долоні. Максиму подобається вслухатися в Галин спів. Він наче тоне, розчиняється в її прекрасному голосі, у душі наче тане лід, і все єство наповнюється теплом. Він обнімає дружину за плечі. Приголублює.