Непрохані

— Ні.

— Де ти живеш, люба?

— Я тільки хочу забратися з вулиці. Додому я не хочу.

О-хо-хо, подумала Рейчел. Усе дуже складно. Одна справа — дитина, що загубилася. Це шанс виявити громадянське сумління. А от дитина-втікачка — геть інша справа. Проблемна родина. Дядечко Боб з дивними звичками. Що хочеш.

— А чому не хочеш? — спитала вона. — Вже пізно. І холодно. Вдома було б краще, хіба ні?

Дитина терпляче дала Рейчел закінчити.

— А ти сама де живеш? — спитала вона.

— Прошу?

— Ну де?

— Неподалік, — машинально відповіла Рейчел. — Але…

— Забери мене до себе.

— Так, — твердо промовила Рейчел. — Я допоможу тобі знайти твій дім. Твої батьки, мабуть, уже божеволіють від страху. Але…

І тут дитина на неї кинулася.

Рейчел не була до цього готова. Вона випростала руку, щоб пом’якшити падіння, а сила атаки була такою, що голова аж гупнула об бетон. Усе відбулося за якусь секунду. Її думки заповнило щось біле, ніби по нічному небу розлилося світло.

На тлі цього світла виникла непевна тінь дівчинки.

— Візьми мене до себе.

— Нікуди я тебе не візьму, стерво ти мале.

Дівчинка завагалася, потім вдарила її ногою в живіт і побігла геть. Рейчел встигла помітити, як вона заскочила на невисокий паркан котрогось із будинків — і зникла.

Тільки-но Рейчел змогла звестися на ноги, то пішла дуже швидко. Десь через два квартали її почало трусити. Вона подумала, що варто викликати копів — хай привезуть велику сітку і спіймають ту дрібну паскуду, — але вирішила спершу дійти додому.

Потім почалися дивні речі. Спершу Рейчел знову почали вчуватися кроки. І якщо першого разу вона збентежилася машинально, для проформи, то тепер усерйоз перелякалася і зупинилася, дослухаючись. Нічого, тиша. Вона повільно роззирнулася, очікуючи побачити невисоку постать у світлі ліхтаря.