Непрохані

Вона придивилася до мене уважніше і похитала головою.

— Та бачу, що ні. Ну гаразд. Я на варті. Особливо вночі. Коли чую кроки на вулиці, дивлюся, хто це йде. Повинні бути вартові, розумієте? У цих краях на варті я.

— А кого ви виглядаєте, мем?

— Так ясно ж кого. Невидимців. Отже, чую я кроки, і кроки наче знайомі, та я собі думаю: гляну, бо хто його зна. Зазираю скраєчку за штору, а то Вілл. Білл пристойний хлопець, я проти нього нічого не маю. Проходить Білл кілька метрів і раптом зупиняється. Стоїть, дивиться на щось — на що, мені не видно. А потім отак задкує, розвертається і ну тікати. Доти жодного разу не бачила, щоби Білл тікав. Хвилин через двадцять завили сирени і пішло-поїхало.

Раптом вона дико закашлялася, при цьому навіть не намагаючись затулити рота рукою, а просто випльовуючи все зайве на підлогу. Відкашлявшись і відхаркавшись, стара втомлено похитала головою.

— Диви не підчепи рак, синку, бо то паскудна штука. Ще маєш якісь питання? Бо в мене там серіал.

Я повернувся на перехрестя, зупинився там і закурив, дивлячись, як з дерев падає листя. Свідчення місіс Маккенни навряд чи підійдуть для суду, проте й зовсім відкидати їх не можна. Навіть якби я не заходив у будинок, самої лише бесіди з тим сусідою вистачило б, щоб замислитися. Пари, чиї стосунки дійсно нездорові, не виносять свій бруд з дому. На людях там або мир і злагода, або холодна ввічливість, і хіба що хтось на когось люто зиркне. Всі конфлікти відбуваються приватно, за зачиненими дверима. Плюс те, що сказав мені Фішер, і вже можна повірити, що то не Білл Андерсон порішив свою жінку й дитину. Але поставало питання: хто ж тоді?

І де, власне, Андерсон?

У дільниці мене не змусили довго чекати, що було аж дивно. Або їм не було чого робити, або я їх заінтригував.

Бланшард запросив мене в інше приміщення, не в те, де я три дні тому мучився похміллям. Здається, цього разу то був уже його кабінет. Принаймні бардак на те натякав.

— Хотів би вибачитися, — почав я.

— Дуже мило.

— Ви було цілковито праві щодо моєї дружини. Вона дійсно просто забула мій номер, і дійсно вже чекала на мене вдома.

Він кивнув.

— Тобто у вас усе добре?

— Абсолютно.

— Приємно чути. Ви не мусили сюди приходити, але я ціную ваш учинок.

— Насправді я хотів вам трохи поклювати мізки з іншого приводу.

— Можна було здогадатися. Ну давайте.

— Ви ж у курсі вбивства в будинку Андерсонів? На північ від Бродвею, тижні зо три тому?