Непрохані

— Що-що?

— Вибач, — швидко відповіла вона. — То телевізор. Тут починається марафон «Сексу й міста», в мене ласощі в мікрохвильовій і все таке.

— То ти в раю.

— Типу того. Чекати тебе додому завтра?

— До обіду буду.

— Добре. Скучила за тобою, офіцере.

Вона промовила ці слова зовсім так, як завжди казала їх Емі, та Емі, яку я знав, з якою був одружений, з якою провів багато-багато днів коротких і щасливих та довгих і нелегких, і важко було повірити, що щось у нашому житті пішло не так.

Проте з відповіддю я завагався:

— Я теж за тобою скучив.

У Фішера все розслідування трималося на Андерсоні, й хоч який хиткий був той фундамент, я не мав і такого. Напевно, варто було просто спитати Емі про ту будівлю в Беллтауні — адже там, мабуть, її і висадив таксист у той вечір, коли я її загубив. Але як? Я ж питатиму насправді не про будівлю, а про зовсім інші речі, і я геть не був упевнений, що готовий відчинити ту скриню. Навіть коли всередині не буде всіх нещасть світу, заново її замкнути вже не вийде. Сказаного не повернути. Питань не забрати назад.

Телефон загудів. То була есемеска від Емі, ось така:

успіху не пия4 :-D цьом

І отримати її було приємно, я навіть усміхнувся, та усмішка швидко згасла. Двох випадків — сьогодні вранці й ось зараз — мені вистачило, щоб помітити, що жінка, яка завжди писала смайлики ось так: «:-)», перейшла на варіант «:-D», а ще почала замість нормальних літер використовувати цифри. Вона завжди дуже педантично ставилася до грамотності повідомлень. Звідки ця нова манера, від кого Емі її підхопила? Чи була то крихта піску, яка окремо не значить нічого, але разом з іншими піщинками — якщо навмисно зібрати їх докупи — може скласти гору, яку вже не проігноруєш?

Я потер обличчя долонями, потрусив головою, скидаючи ману. Треба було повертатися до справи, якою я займався з того самого моменту, як загубив Крейна.

Розібратися, хто така ота Роза і якого хріна її номер робить у моєму телефоні.

До мене вже дійшло, що коли на екрані висвітилося ім’я, то Роза має бути у мене в контактах. Передивившись їх, я справді знайшов Розу. Ім"я великими літерами і номер. Але я їх не записував. Я поміняв телефон з місяць тому, коли ми переїхали у Бірч-Кросинг і я виявив, що мій провайдер для цієї місцевості — не кращий варіант. На цей момент я мав у пам’яті телефону десь зо два десятки номерів і добре пам’ятав, як і чому вони там опинилися, — всі, крім цього. Я взагалі не знав жодної Рози. Зроду.

Я знов викликав цей номер, вже вчетверте з того моменту, як ця невідома особа перешкодила — впевнений, навмисно — моїй приватній бесіді з Тоддом Крейном. І вже вчетверте телефон дзвонив і дзвонив собі, але ніхто не відповідав. Я міг перевірити номер у довідці, але щось мені підказувало, що з того теж нічого не вийде.

Тому я знову почав думати, як же номер цієї Рози міг опинитися в моєму телефоні. Був лише один варіант. Після бійки з тими бандитами, про яких Георгі буцімто нічого не знав, я спочатку сидів у барі, а потім отямився на Піонер-сквер. Між барною стійкою і пробудженням у парку зяяла чимала прогалина. Очевидно, що я напився до нестями. Чи міг я в тому стані записати номер людини, з якою звів знайомство теж напідпитку? Це була цілком струнка версія, окрім одного моменту: «РОЗА» було написано великими літерами, а я завжди використовую великі й маленькі літери, а в есемесках, як і Емі раніше, пишу слова повністю. Можна припустити, що коли я так напився, що записав номер якоїсь жінки і забув про це, то міг і такими формальностями знехтувати, але то ви мене погано знаєте. В коматозному стані я ставлюся до таких речей набагато прискіпливіше, ніж у тверезому.

Бо треба ж, розумієте, довести, що я не п’яний.

Тому лишалася ще одна версія. Хтось інший вніс цей номер у мій телефон. І на тому питання моє повисало в повітрі, бо я не міг відповісти на нього сам і не мав нікого, хто був би на це здатен.