Непрохані

— Звісно. Ну що, небайдужа особо, роби як знаєш. Я теж поговорю з людьми, вкину їм цю інформацію. Може, когось воно зацікавить.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Нема за що, така в нас робота. А ти поки не лізь у неприємності.

— Що?

Бланшард глянув мені просто у вічі.

— По тобі видно, що ти в них любиш лізти. Минулого разу вже було помітно.

Я і сам собі пообіцяв нікуди не лізти, але ясно було, що сам собі брешу. Проте я зробив останню спробу ухилитися. По телефону призначив Фішерові зустріч у тому барі біля підніжжя Медисон, де бачився з Георгі, а сам пішов у інший бік і довго гуляв. Сутеніло, холоднішало. Ступаючи вулицями, я раптом звернув увагу на те, як усе місто хилиться у бік бухти Еліот. Я прокладав свій маршрут, керуючися природним рельєфом місцевості. Будинки здавалися лише перешкодами на шляху, робота людини — чимось незначним, неважливим. Під час туристичного візиту до міста разом з Емі я дізнався, що протягом останнього століття тут багато що перебудували і розрівняли. Проте пагорбів лишалося стільки, що важко було уявити, з яких міркувань поселенці обрали собі таке місце, — якщо не знати, що принадили їх ліси навколо, джерело деревини. Я зрізав до Першої вулиці й рушив на південь. Обігнувши собор Святого Якова, звернув в бік Єслер-вей, де вулиці йдуть не паралельно воді, а з заходу на схід. Мети у моєї прогулянки не було, але щоразу в Сієтлі здавалося, що місто саме тягне мене у певному напрямку.

На розі Першої та Єслер-вей я спинився, роздивляючись тотемний стовп на тому боці Піонер-сквер. Поруч височіло теракотове громаддя Єслер-білдингу, далі праворуч була величезна парковка — її звели у шістдесятих на місці старого готелю «Оксидентал» і, на щастя, збудували такою страшною, що розпочалася успішна кампанія за збереження історичного вигляду міста і старі будинки не знесли заради нових страшних парковок. Туди-сюди під дрібним дощем човгали бездомні — самотні чоловіки з опущеними плечима. Тут незначущість архітектури ставала навіть більш помітною, бо для цих людей будинків ніби не існувало, вони жили на вулиці. Якщо вони й мали прихисток у цьому місті, то його давала сама земля, і наявність на ній вулиць і тротуарів нічого не міняла.

Потім я постояв трохи під криваво-червоними деревами на самій Піонер-сквер, біля бювету, прикрашеного головою індіанця. Табличка повідомляла, що то Сієтл власною персоною — вождь саквамішей, які жили тут до появи білої людини. Окрім цього бювету, тотемного стовпа та ще самої назви міста, Сієтл нічим не вшанував пам’ять цілого племені. При тому, що купі невдах споруджено кращі пам’ятники. Чи стояв колись вождь Сієтл або його пращури на березі бухти, видивляючись високощоглі кораблі? Що вони думали, коли побачили їх? Чи мали вони змогу зробити інший вибір, і що той інший вибір змінив би?

Площа чомусь не пускала мене, і я ще посидів трохи на лаві. Потім повештався старим містом, зайшов у книгарню, словом, вбивав час як умів. У відділі кримінальної документалістики я замислився, чи здатен буду справді видати щось, що поставлять на полицю поруч з «Непроханими». Я мав великі сумніви, і, правду кажучи, не дуже й кортіло. Зіркою відділу була місцева серія про темний бік життя у місті в останні кількадесят років. Підпали та скандали, убивства й самогубства. Дивні зникнення людей у сімдесяті-вісімдесяті й на початку дев’яностих, серійне викрадення дівчаток — знайшли тільки двійко страшенно понівечених тіл, причому автор з великим завзяттям описав і ознаки численних знущань, і глибокі, аж до кістки, порізи на обличчях жертв.

Я поставив книжку назад на полицю. Такого я писати не хотів, хіба що мене б змусили під страхом смерті. Врешті-решт я придбав невелику брошуру, присвячену історії перших років існування Сієтла, і знову заглибився у лабіринт вулиць, аж поки, вдосталь покружлявши, вони безцеремонно виштовхнули мене назустріч клубкові новіших магістралей, де я геть загубився.

Тоді я розвернувся й рушив у інший бік, сподіваючись потрапити кудись, де я ще не бував. Та в результаті за кілька хвилин до п’ятої я знову опинився на Пост-еллі, неподалік офісу «Керрі, Крейн і Гарді».

Проходячи повз будівлю, я звернув увагу на певні деталі, а далі зайшов у кав’ярню з великими вікнами-вітринами на розі. Взявши каву, я сів так, щоб добре бачити вулицю. Визначити, чи є в офісі Крейн, було неможливо. То й біс із ним. Я трохи посидів, споглядаючи, як люди заходять і виходять. Скоро вони вже тільки виходитимуть, а потім вимкнеться світло і двері зачиняться, знаменуючи кінець ще одного робочого дня. Але Крейн був велике цабе, тож він міг і не бути в офісі, міг перебувати у залі засідань іншої компанії, забивати там баки іншим цабе. Така в нього була робота, і оскільки я зустрічався з ним живцем, то здогадувався, що він на ній добре знається. Так, він, напевно, з клієнтами, чи вдома зі своєю родиною, що ніби зійшла з плакату соціальної реклами про щасливу сім’ю, і то на краще. Скоро й мені остогидне тут сидіти, захочеться чогось міцнішого за каву, і я й собі поплентаюся в ніч.

Я провів у кав’ярні сорок хвилин і дедалі більше вірив, що так воно й станеться, коли з дверей офісу вийшов Тодд Крейн.

Він був сам і вигляд мав стурбований. Я вже сплатив рахунок і був готовий виходити, тому вмить опинився біля дверей. Проте Крейн зробив не те, чого я від нього чекав. Перш ніж засісти у кав’ярні, я навмисно визначив, де тут парковка, бо думав, що він їздить на дорогому авто. Але він ішов пішки, і просто на мене.

Я швидко відступив між вуличні прилавки, але він проминув мене, й не піднявши голови. Руки він тримав у кишенях пальта.

Вийшовши назад на тротуар, я рушив за ним.

Він швидко йшов у напрямку підземного переходу, й оскільки я хотів спитати в цього одного, чи то не він на фото з моєю дружиною, більш-менш приватно, я прискорив кроки.

Задзвонив мобільний, так гучно, що проігнорувати було не можна. Я на ходу витяг його з кишені, впевнений, що то Емі. Але на екрані висвітлилося не «Емі», а «РОЗА».

Я не знав ніякої Рози. Приклав телефон до вуха: