— Що вам у біса…
— Не роби цього, — сказала жінка на тому кінці, дуже швидко й дуже голосно, і зв’язок обірвався.
Я став тиснути зелену клавішу, намагаючись передзвонити, але на тому кінці не брали слухавки. Я тиснув і тиснув, роззираючись навкруги, проте ні на вулиці, ні у вікнах будівель нічого не розгледів.
Поки я цим займався, Тодд Крейн зник.
Розділ 23
Бару я дістався раніше призначеного часу зустрічі з Фішером. Мені треба було поміркувати в тихому місці, а ще — подзвонити додому. Потрібно було сказати Емі, що на ніч я не приїду. Від думки про неї в мені піднімалися обурення й злість, причому якісь непевні, безпричинні. Будинком у Беллтауні цікавився Фішер, а не я, й ім’я Емі на тих паперах для мене нічого не значило. Ми в ті часи навіть не були знайомі. Якась ділова формальність, прізвище працівниці компанії у документах, що належать компанії. Мені було бридко думати про ті речі, й так само бридко від того, що я не здатен був полишити думки про чоловіка на фото. Зібравшись на силі, я натиснув кнопку виклику на телефоні.
— Привіт, — почувся голос Емі. Вона відповіла швидко, ніби вже тримала телефон у руці, коли почула дзвінок. А може, справді тримала? Якщо так, то чому? — Ну, які новини з великого міста? Я думала, ти о цій годині вже будеш удома.
Голос її звучав як зазвичай. Телефон — великий винахід, але він не призначений для справжнього спілкування, тягар міжособистісної взаємодії для нього непосильний. Про важливі речі можна говорити лише віч-на-віч. Ми ставимо питання і даємо відповіді на рівні тілесної хімії, бо людство вже жило і кохало за мільйони років до того, як було винайдене слово. Мова й досі лишається тільки фоновою музикою.
— Поговорив з одним, з іншим — і незчувся, як повечоріло. Можливо, ще зустрінуся за пивом з кількома репортерами кримінальної хроніки.
— Ідея слушна! Лишаєшся в місті на ніч?
— He виключено. Я нічого важливого цим не провалю?
— Хіба що вечеря обуриться, що я їстиму її сама. То як, виходить у тебе щось із новою книжкою?
— Здається, так.
Мені було неприємно їй брехати. Що я, власне, мав, які докази? Кілька есемесок без тексту, два-три фото, де невідомо що зображено, — та й по всьому.
— Оце гарна новина. І, любий, ти мені пробач, що я вчора не сприйняла твою ідею. У мене був якийсь дивний настрій.
— Та я так і подумав… — Я глибоко вдихнув і зробив крок до краю прірви: — 3 тобою все гаразд?
— О, звісно, — запевнила Емі. Чи сказала вона це поспіхом, чи надто повільно, чи звичним тоном? Я так пильно дослухався, що нічого не почув. — То просто робота, як вона мені остогидла. Якийсь безперервний внутрішній монолог.
— Я сподівався, що на новому місці буде легше.
— Буде, буде. Просто має минути час.
Вона щось додала, але я не розчув.