Непрохані

Зразу по сьомій з’явився Фішер. Він був не сам. Удвох з якимось чоловіком вони наблизилися до мого столу в кутку.

— Хто це?

— Пітер Чен, — відрекомендував незнайомця Фішер. — Друг Білла Андерсона. Був з ним у той вечір, коли все те сталося.

Чен являв собою тип худого, вузькоплечого інтелектуала, якому тіло потрібне тільки як підставка під мозок.

Я простягнув руку, і він її потиснув. Відчуття було таке, ніби я потримав за руку дитину.

Чен глянув на Фішера з м’яким докором.

— Ви казали, що він не коп.

— Ісусе! — не стримався я. — Пітере, присядьте.

Той підкорився. Підозріло глянув на піалу з горішками, які офіціантка принесла до пива, хоч я й не просив.

— Чому вам так важливо, щоб я не був поліцейським? — запитав я. — Ви не схожі на людину, яка може мати проблеми з законом.

— Не в тому справа, — відповів Чен. — Просто поліцейські вважають Вілла злочинцем, і я втомився слухати той бруд, яким вони його поливають.

— Нам відомо, що Вілл не вбивав Джину й Джоша.

— Звідки?

— Я достатньо дізнався про цю справу, щоб вважати його нездатним на таке. І я бачив Біллів підвал. То не він підпалив дім.

Утрутився Фішер.

— Ти що, заходив у будинок?

Ігноруючи його, я звернувся до Чена.

— То що, за вашою версією, трапилося?

— Я не знаю, — він, здавалося, трохи заспокоївся. — Я сказав копам, що Вілл в останні тижні чи навіть місяці був сам не свій, і вони вирішили, що то через особисте життя. Але він не мав особистого життя. Тобто були Джина і Джош, і більше йому нікого не було треба.

— То що ж його гризло? Не знаєте?