Непрохані

— Не уявляю, але, певно, то було через роботу.

— Через роботу в коледжі?

Чен знизав плечима.

— Не знаю. Думаю, ні, бо він би сказав. Ми всі там працюємо і обговорюємо такі речі.

— Звісно, перекури з колегами, все таке.

— Саме так.

Заговорив Фішер:

— І все-таки йдеться про роботу?

— Напевно. У нас є власні проекти, такі собі хобі. Про них ми теж часто розмовляємо. Але останнім часом Білл став потайний.

Я кивнув.

— Я так розумію, що новин від нього давно не було? Жодних таємних зустрічей, дзвінків?

— На жаль, — Чен опустив очі.— Я постійно тримаю при собі телефон. Щодня писав йому на мейл перші два тижні після того всього і досі час до часу пишу. Попервах навіть не замикав двері будинку. Джері робив так само, — він знову подивився на мене. — Боюся, Білла нема серед живих.

— На який мейл ви посилали листи? На робочий?

— Так.

— Не думаю, що він би тепер став ним користуватися. І дзвонити побоявся б. У такому разі його швидко знайдуть, і Білл це розуміє. Якщо він не винен, то зараз він наляканий до сказу і переживає на самоті страшне горе і почуття провини, бо лишився живий. Більшість людей вже з’їхали б з глузду. Його параноя наразі квітне на повну силу. Чи він не має іншої адреси в інтернеті, більш анонімної?

— Ні. Тобто я думав про це теж, але ні про що таке не знаю. Дивно, що він її ще не завів і не написав мені.

— Він, мабуть, гадає, що ви вірите поліції і здасте його як убивцю.

— Ні. Він знає, що я такого не зроблю.

— Пітере, з усією повагою, але ви не уявляєте, що за штука та параноя. Можливе, є якісь форуми чи онлайнові гуртки науковців, де він дописував? Які читає?

Чен схилив голову набік.