Непрохані

— Варто, якщо він не пов"язаний з убивцею Андерсонів.

— Господи Ісусе… ти справді думаєш, що він?..

— Не думаю. Але ти про це навіть не замислився. Чен же міг сказати комусь, що Андерсона не буде вдома. Міг навіть погодитися зробити так, щоб точно не було. Якщо так, то тепер ця особа зверне на наші пошуки увагу.

Фішер опустив очі.

— Господи. Я про таке і не подумав. Я… ні, я очевидно нічого про ці речі не знаю.

— Постійно собі про це нагадуй. А, і ще дещо. Коли ти дзвонив, то знав, що я їздив до Сієтла. Звідки?

— Просто побачив тебе на вулиці,— знизав плечима Фішер. — Я, правду кажучи, не думав навіть згадувати про це.

— Де саме?

— На Пост-еллі, неподалік офісу «Керрі, Крейн і Гарді».

— І як же так сталося, що ти опинився там водночас зі мною?

— Ненавмисне! — Фішер почав дратуватися. — Я ішов до Крейна, щоб поговорити про ту будівлю у Беллтауні. Сказав на ресепшені, що хочу її купити. Але його не було в офісі.

— Насправді був, — відповів я. — Бо я тоді з ним зустрівся.

— Ого, — нахмурився Фішер. — Як так?

— Напередодні мені подзвонили. Таксист знайшов телефон Емі на задньому сидінні своєї машини, — почав я — і завагався. Говорити з Фішером про Емі — то була якась зрада, ніби я виступав проти неї. Абсурдна думка! — Виявилося, що її не було там, де я очікував, де вона мала бути. От я і пішов до Крейна — спитати, з ким і де вона має зустрічі, щоб повернути знайдений телефон.

— І?

— Крейн навіть не знав, що вона є в місті. Принаймні сказав так.

— Але тепер ти думаєш, що то він на світлинах.

Я промовчав. Не мав що сказати.

— Пробач, Джеку.

— Не впевнений, що тут є за що вибачатися.