Непрохані

— Сподіваюся, ти правий. Але давай уже з’ясуємо: виходить, що протягом півгодини спочатку ти, потім я заходимо до офісу Крейна і називаємо ім’я твоєї дружини, так? Як думаєш, це привернуло його увагу?

— Нічого страшного, коли й так, — відповів я. — Я розмовляв з тим чолов’ягою і не думаю, що він здатний на вбивство.

Тепер промовчав Фішер. На якусь мить я почувся так, ніби мої руки мені не належать.

— Не смій на мене так дивитися, — тихо промовив я.

— Як — «так»?

— Ніби ми в школі, і я верзу дурниці.

— Джеку, тобі здалося.

— Краще б здалося.

— Як думаєш, Андерсон подзвонить?

— Гадки не маю. Можливо, Чен правий, і Андерсона вже немає серед живих. Убивця його родини і до нього міг дотягнутися. Його могли випадково прибити на вулиці грабіжники. Він міг утопитися у бухті Еліот. Почекаємо до завтра. Якщо до обіду він не подзвонить, я кидаю цю справу.

— А якщо він подзвонить пізніше?

— Дам йому твій номер. Андерсон мені байдужий. Тобі загалом теж, хоч я так розумію, що дивною поведінка Андерсона стала приблизно тоді, коли він отримав чек від Кренфілда. Я даю твоїй справі ще добу з доброї волі і ще тому, що ти мені повідомив дещо загалом цікаве. Але після того я поїду додому. Бо якщо справи мої кепські, то вирішувати їх я маю саме вдома.

— Дякую, що прийшов, — сказав він. — Я це високо ціную.

— Чудово. Постав мені за це ще пиво.

Офіціантку, здається, викрали інопланетяни, тому Фішер пішов до барної стійки сам. Я дивився, як він розмовляє з барменкою, як простодушно усміхається їй, і усвідомив, що просто не міг йому не допомогти. Скоро він повернувся, і ми зробили те, що зазвичай роблять чоловіки у барі чужого міста.

Напилися.

Згодом ми поїхали до Фішера в готель. Готель був десь у центрі, але більше нічого доброго про нього сказати не можна. Емі в таке місце і кроку б не ступила.

На барі там працював справжній покидьок. Такий висновок я зробив з того, що він відмовився нам налити. Тому ми пішли нагору. Фішерова кімната була простора, прямокутна, з єдиним вікном, яке виходило, ясна річ, на одну з численних міських парковок. Поки Фішер вмикав світло, я дивився у вікно. Люди ходили парковкою туди-сюди частіше, ніж загалом очікуєш від парковки. У більшості навіть машин не було. Поліцейський інстинкт прошепотів до мене: якби я вирішив сісти на наркотики, можна було би почати десь там. За мить по тому я побачив продавця — не тому, що був знайомий з ним, просто впізнав типаж. Такий собі особливий підвид людини: блідий, худорлявий, стрижений тип, з тих, що рано-вранці спокійно виходять з машини, яку, власне, тільки-но пограбували. Моралі, совісті, співчуття до собі подібних такі не мають. То люди-щури, хоча мушу зазначити, що щур — створіння набагато шляхетніше, і то ми знеславили їх, щоб описати власний вид, дати назву людині, яка легко прогризе собі шлях крізь чуже життя у гонитві за легкою здобиччю.

Міні-бар у номері запропонував нам солідний вибір напоїв. Ми з Фішером усілися у крісла по різні боки кімнати. Після довгої прогулянки я геть змерз. Було близько одинадцятої, і я подумав був, що треба відправити Емі есемеску, але не знав, що написати. Ясно було, що не варто цього робити, принаймні поки не вирішу, навіщо і що писати, тож я відмовився від ідеї. Вже вдруге. Ідея, однак, не готова була відмовитися від мене і не хотіла йти з голови. А пізніше написати вже не вийде, бо Емі ляже спати.

Я розвалився у кріслі, безсило опустивши руки і повісивши голову. Почувався дуже втомленим — і водночас так, ніби вже ніколи в житті не засну.