— Слухай, а чому у вас немає дітей? — раптом спитав Фішер.
— Емі багато працює,— відповів я, передчуваючи щось неприємне.
Повисла мовчанка. Потім знову заговорив Фішер.
— Вона мені інколи сниться.
— Хто? — здивувався я.
— Донна.
За кілька секунд я усвідомив, про кого він говорить. Я глянув на нього уважніше.
— Та Донна, з якою ми ходили до школи? Яка вкоротила собі віку?
— Вона.
Я деякий час не знав, що й сказати.
— Воно мусило про себе нагадати. Та історія перевернула тобі життя, так?
— Так, — кивнув він. — Але я все одно не розумію. Я ніколи про неї особливо не думав. Тобто те, що сталося тоді, жахливе, і попервах я був абсолютно розчавлений.
— То не твоя провина.
— Я знаю, — слабко усміхнувся Фішер. — Ти мені сказав ще тоді, і я був дуже вдячний. Правду кажучи, коли б не та розмова на полі, я тебе не запам’ятав би. Я хочу сказати, що тепер розумію, що не несу жодної відповідальності за рішення Донни. Я був дитиною, тупуватим, егоїстичним хлопцем — але то не злочин, еге ж? Я не вводив її в оману і жодним чином не підштовхнув до самогубства. В коледжі я зо два роки ходив до психолога і зрештою позбувся почуття провини. Я почав жити власним життя, і це, правду кажучи, було дуже хороше життя.
— Було?
Фішер ніби не почув питання.
— Я багато років після того про неї не думав, і той її вчинок лишився у пам’яті лише як історія з чужого життя, котру мені розповіли, як байка, мораль якої я засвоїв і не мусив слухати наново. А потім — десь рік тому — вона мені раптом наснилася.
Фішер поглянув на свої руки. В кімнаті було напівтемно, але, здається, вони трусилися.
— Мені наснилося, ніби я зарано прийшов з роботи. В будинку було порожньо. Я не злякався, бо ясно було, що діти у садочку, а жінка пішла по крамницях чи п’є каву з сусідкою. Мені треба було переглянути деякі папери, тож я одразу рушив до свого лігва, до кабінету. А звідти раптом почув плюскіт води. Спочатку не міг зрозуміти, звідки той звук, потім збагнув, що то нагорі. Це було дуже дивно, бо я був удома сам. Я пішов до сходів на другий поверх. Глянув угору, — його обличчя смикнулося. — І побачив, як там промайнула тінь.
— І все одно пішов?