Біля ферми, у весняних сутінках, темноволоса дівчина років дев’ятнадцяти витягувала воду з глибокого кам’яного колодязя. Вона співала.
Зеленим листком Сесі впала в колодязь. Лягла на ніжний мох, який обріс каміння, і подивилася вгору крізь темну прохолоду. Мить — і вона вселилася у невидиму метушливу амебу, мить — і вона у краплі прохолодної води в чашці. І вже відчуває, як її підносять до гарячих губ дівчини. У нічному повітрі м’яко пролунали ковтки.
Очима дівчини Сесі роззирнулася навколо.
Вона проникла в темноволосу голову і блискучими очима подивилася на руки, які тягнули грубу мотузку. Раковинами вух слухала цей новий дівочий світ. Її тонкими ніздрями ловила запах незвичайного середовища; відчувала, як сильно і якось особливо б’ється серце і як у пісні здригається незнайомий язик.
— А чи знає вона, що я тут? — подумала Сесі.
Дівчина важко зітхнула і втупила погляд на похмурі луги.
— Хто там?
Відповіді не було.
— Це лише вітер, — прошепотіла Сесі.
— Лише вітер, — дівчина здригнулася, тихо посміхнувшись.
Яке ж чудове тіло в цієї дівчини! Ніжна плоть обгортала тендітні кісточки кольору слонової кості. Мозок — немов квітуча в мороці ніжно-рожева чайна троянда, у роті відчувався присмак легкого вина. Пружні губи облягали сніжно-білі зубки, гарно вигнуті брови нагадували веселку, а волосся м’яко та лагідно спускалося на молочно-білу шию. Пори були маленькі, щільно закриті. Кирпатий носик дивився на місяць, щоки палали, ніби маленькі вогники. Тіло граційно переходило від одного руху до іншого, і весь час ніби наспівувало щось про себе. Бути в цьому тілі, в цій голові — наче грітися біля полум’я домашнього каміна, ніби жити у муркотінні сплячої кішки, хлюпатися в теплій водиці струмка, який через ніч біжить до моря.
«Мені тут подобається», — подумала Сесі.
— Що? — спитала дівчина, немов почула голос.
— Як тебе звати? — обережно запитала Сесі.
— Енн Лірі, — дівчина сахнулась. — Чому я сказала це вголос?
— Енн, Енн, — прошепотіла Сесі. — Енн, ти скоро закохаєшся.
Ніби у відповідь на її слова з дороги долинув тупіт копит і стукіт коліс по щебеню. На возі під’їхав високий парубок. Його могутні ручища міцно тримали натягнуті віжки, а посмішка освітила весь двір.
— Енн!
— Це ти, Томе?
— А хто ж іще? — він зіскочив на землю і прив’язав віжки до огорожі.