День повернення додому

Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестячи та шарудячи кожним листком.

— Не знаю, — відповіла Енн.

— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший хлопець на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.

І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.

— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Ти спочатку говориш одне, а потім інше. То ніби зі мною, а ніби десь далеко. Я вирішив покликати тебе на танці заради давніх часів. Спочатку спитав для годиться. А коли ми стояли з тобою біля колодязя, раптом відчув, що ти якось змінилася, справді змінилася. Стала іншою. З’явилося щось нове, лагідність якась… чи що… — він підшукував слова: — Не знаю, не можу сказати. Дивилася ти якось по-іншому. І голос був не той. І я збагнув, що знову в тебе закоханий.

— Ні, — сказала Сесі, — в мене, в мене!

— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.

— Можливо, — відповіла Енн.

«Ні, ні, я всім серцем тебе любитиму! — подумала Сесі. — Енн, скажи йому це, скажи за мене. Скажи, що ти полюбиш його всім серцем».

Енн промовчала.

Том тихо підсунувся до неї, лагідно взяв її за підборіддя.

— Я їду. У мене є робота, за сто миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?

— Так, — сказали Енн і Сесі.

— Можна тебе поцілувати на прощання?

— Так, — підхопила Сесі, перш ніж дівчина встигла відповісти.

Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.

Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.

— Енн! — вигукнула Сесі. — Підніми руки, обійми його!

Вона сиділа, окутана місячним сяйвом, ніби дерев’яна лялька. Він знову поцілував її в губи.

— Я люблю тебе, — шепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти побачив у її очах, мене, а я тебе любитиму, навіть якщо вона ніколи тебе не полюбить.