День повернення додому

Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільцях та спинці ліжка. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу із адресою. Мить за миттю його пальці повільно згиналися на дюйм і міцно стиснули листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер — і полетів над сонною землею геть на схід.

Хлопець-невидимець

Вона схопила велику залізну ложку і луснула нею по засушеній жабі, збила її на порох і з цим порохом говорила, поки хутко товкла його своїми кам’яними ручицями. Її сірі оченята-намистинки повсякчас зиркали на хатину. Щораз, як вона поглядала на неї, у вузькому вікні зникала чиясь голова, ніби ховаючись від пострілу чийогось дробовика.

— Чарлику! — гукнула Стара. — Ану, давай виходь! Я тут готую чарівний порошок із ящірки. Він добре впорається з іржавим замком! Виходь, кому кажу. А то зараз як влаштую землетруса або лісову пожежу чи навіть захід сонця опівдні!

З усіх звуків навколо було чути лише, як теплий гірський відсвіт лягає на високі дерева понад їх запах живиці, серед притлумленого базікання вивірок на підбитих мохом колодах і шелестіння мурашок, які тонкою бурою цівочкою оббігали босі ноги Старої, обплетені венозною сіточкою.

— Хай тобі грець! Два дні вже надголодь сидиш у цій хаті, — хекала баба, теленькнувши ложкою об плаский камінь, від чого пухкенький сірий капшук із чарами сам повернувся на її поясі. Од Старої тяжко несло потом. Підвівшись, вона рушила до будиночка з меленим земноводним у руці. — Давай виходь!

Дещицю порошку жінка втиснула у замкову шпарину.

— Гаразд. Я сама тебе дістану! — прохрипіла баба і покрутила круглу ручку своїми брунатними пальцями спочатку в один бік, потім — в інший.

— О, Господи, — протягла вона, — та розчахни ж ти ці двері!

Проте нічого так і не розчахнулося. Жінка підсипала в замок іншого зілля і затамувала подих. Легіт ворушив складки довгої задрипаної спідниці синьої барви, а Стара все перебирала вміст своєї похмурої торби в пошуках жахливого лускатого гаддя та оберегів, сильніших від жаби, яку вона вбила кілька місяців тому, побоюючись саме такої сутужної хвилини.

Вона чула, як за дверима сопів Чарлі. На початку тижня його батьки чкурнули в якесь містечко Озарку,[14] лишивши хлопця на самоті, а той не схотів із цим миритися та пробіг цілі шість миль, аби тільки дістатися Старої — чи то якоїсь їхньої своячениці чи то тітки або й узагалі десятого коліна родички. І чхати він хотів на всі її витребеньки.

Але два дні тому, звикши до того, як хлопець повсякчас крутився попід ногами, Стара надумала подовжити це затишне товариство. Вона вколола себе попід хирлявою лопаткою, зібрала на голку три кров’яні перлинки, плюнула через правий лікоть, розчавила ногою цвіркуна і тієї самої миті вп’ялася лівою рукою у Чарлі, прокричавши: «Сину мій, ти мій син на вічнії віки!»

Із переляку Чарлі, геть немов той сторопілий заєць, кинувся додому, дременувши навпростець через кущі.

Та де там! Стара зі спритністю перістої ящірки загнала пацана в тупик, тому Чарлі мусив сховатися в халупі діда-відлюдника, де забарикадувався і ні за що не хотів виходити, хай би що відьма робила: гупала бурштинового кольору кулаком у двері, вікна чи дошки зі свищами, палила свої переможні ритуальні вогнища і торочила, що тепер він по-справжньому її син, і потому.

— Чарлику, то ти тама? — питала вона і буравила вхідні двері пронизливим поглядом вертлявих очей.

— Де ж мені ще бути? — зрештою відгукнувся він із надзвичайною втомою в голосі.

Раптом він стоїть, ладний зомліти на підлогу? Стара з надією колупала круглу ручку дверей. Мабуть, вона трохи переборщила із жаб’ячим порошком, і тепер замок остаточно заїло. Вічно з чарами в неї так, думалося бабі: то недоворожить, то перешаманить, а так щоби точно вгадати із заклинанням, то геть ніколи. Дідько би все це вхопив!

— Чарлику, мені просто бракує кумпанії по вечорах, ні з ким руки погріти над багаттям. Мені потрібен хтось, кому нескладно було би вдосвіта принести хмизу, хто ганяв би зальотних волоцюг, що забрідають сюди з першими туманами! Синку, мені треба не тебе самого, а твого товариства. — Вона облизала губи: — А знаєш що, виходь, і я тебе дечому навчу!

— Чому ти мене навчиш? — із підозрою в голосі обізвався хлопець.

— Навчу, як купувати речі задешево і продавати втридорога. Як ловити взимку горностая, як, скрутивши йому голову, принести тепленьким у задній кишені. Га?