Чарлі, замислившись, колупав пальцем ноги землю.
— Ну, це ж тільки чари такі, — закопилив він губи. — Трохи розважуся… Я буду дуже обережним. Та й усе. Я не лізтиму попід ноги, копита, колеса фургонів і руку батька. Батько стріляє на перший підозрілий звук. — Чарлі кліпнув очима. — Якщо я ходитиму навколо невидимим, то одного прекрасного дня батько просто нашпигує мене шротом, немов якусь там гірську вивірку, яка шкребеться на порозі дому… Йой…
Стара кивнула, дивлячись на дерево.
— І то правда.
— Що ж, — поволі приймав рішення Чарлі, — сьогодні ще походжу невидимим, а вже взавтра розчаклуєш мене, Стара.
— Мені ти видаєшся істотою, що загадала собі стати чимось, для чого народжена вона не була, — зауважила Стара, не зводячи погляду з жука, який повз по колоді поруч.
— Це ти про що? — стрепенувся Чарлі.
— А як ти гадаєш? — заходилася пояснювати відьма. — Мені довелося попітніти, зачакловуючи тебе. Тепер ворожбі треба дати трохи
— Ти! — викрикнув хлопець. — Це ти зі мною таке зробила! Розчакловуй мене, чуєш? Зроби мене видимим!
— Ану цить! — шикнула вона на нього. — Саме розвіється. Спочатку з’явиться рука, потім нога і так далі.
— Тільки подумай: по горах гулятиме, наприклад, одна тільки моя рука видима — на що це буде схожим?!
— На п’ятикрилу пташинку, яка скаче по камінню та кущах ожини.
— А якщо нога?
— На маленького рожевого зайчика, який плигає в чагарнику.
— А голова без тіла?!
— На волохату повітряну кульку, яку вітер приніс із карнавалу!
— І скільки повинно пройти часу, доки я не стану видимим
Жінка обережно зауважила, що процес може затягтися на цілий рік.
Він простогнав. Почав хникати, закусювати губи і стискати кулаки:
— Це ти мене зачаклувала! Ти зі мною таке вчинила. Казна-що накоїла зі мною. Як я тепер піду додому?