День повернення додому

22
18
20
22
24
26
28
30

Чарлі, замислившись, колупав пальцем ноги землю.

— Ну, це ж тільки чари такі, — закопилив він губи. — Трохи розважуся… Я буду дуже обережним. Та й усе. Я не лізтиму попід ноги, копита, колеса фургонів і руку батька. Батько стріляє на перший підозрілий звук. — Чарлі кліпнув очима. — Якщо я ходитиму навколо невидимим, то одного прекрасного дня батько просто нашпигує мене шротом, немов якусь там гірську вивірку, яка шкребеться на порозі дому… Йой…

Стара кивнула, дивлячись на дерево.

— І то правда.

— Що ж, — поволі приймав рішення Чарлі, — сьогодні ще походжу невидимим, а вже взавтра розчаклуєш мене, Стара.

— Мені ти видаєшся істотою, що загадала собі стати чимось, для чого народжена вона не була, — зауважила Стара, не зводячи погляду з жука, який повз по колоді поруч.

— Це ти про що? — стрепенувся Чарлі.

— А як ти гадаєш? — заходилася пояснювати відьма. — Мені довелося попітніти, зачакловуючи тебе. Тепер ворожбі треба дати трохи часу самій розвіятися. Знаєш, як ото фарба вигоря на сонці.

— Ти! — викрикнув хлопець. — Це ти зі мною таке зробила! Розчакловуй мене, чуєш? Зроби мене видимим!

— Ану цить! — шикнула вона на нього. — Саме розвіється. Спочатку з’явиться рука, потім нога і так далі.

— Тільки подумай: по горах гулятиме, наприклад, одна тільки моя рука видима — на що це буде схожим?!

— На п’ятикрилу пташинку, яка скаче по камінню та кущах ожини.

— А якщо нога?

— На маленького рожевого зайчика, який плигає в чагарнику.

— А голова без тіла?!

— На волохату повітряну кульку, яку вітер приніс із карнавалу!

— І скільки повинно пройти часу, доки я не стану видимим повністю! — спитав хлопець.

Жінка обережно зауважила, що процес може затягтися на цілий рік.

Він простогнав. Почав хникати, закусювати губи і стискати кулаки:

— Це ти мене зачаклувала! Ти зі мною таке вчинила. Казна-що накоїла зі мною. Як я тепер піду додому?