Ангел пригляду

Якесь дивне пожвавлення і навіть легкі панічні вигуки викликали ці слова в залі, але Субота все не міг відірвати погляд від того, що відбувалося на екрані. Голос Леонарда гримів:

— «…Однак ангел не спускається — може, відволікся на інші справи, а може, крокодилам і не треба ніяких ангелів, бо вони чимало грішили, перш ніж потрапити на святковий стіл. І тепер цей конкретний крокодил своєю страшною смертю спокутує провини своїх родичів, зате вже потім, напевне, вознесеться на небо і буде допущений до крокодилячого раю… Отже, ангел не з’являється, його ефемерні прозорі крила тріпочуть в інших, вищих сферах, і крокодил готується стати головним учасником кривавого бенкету.

Не хочеться мені описувати, що відбувається далі, але доведеться, бо хто ж іще розповість про гірку долю крокодилів, яких їдять?

І ось крокодил крізь сльози дивиться на жваві обличчя своїх мучителів, потай мріючи про те, щоб нейлонові мотузки раптом луснули від вогню його люті, а він кинувся б уперед і до того, як його заб’ють, встиг би з’їсти хоч кількох ненависних ненажер, а інших жорстоко розтерзати. Поки він зайнятий цими думками, до нього підкрадається кухар — і швидким помахом вирізає шматок його плоті…

О, цей перший удар вимагає великої майстерності! Мало вирізати з крокодила частинку — важливо, щоб у довгій пластинці був і шматочок шкіри, і тонка смужка м’язів. Крокодил здригається і трубно реве. Йому ще не боляче, повільні рецептори не встигли донести сигнал біди до мозку. Біль прийде пізніше, а зараз крокодил волає з образи й розчарування, з ганьби і насильства, яких завдали йому ці люди, народжені лише для того, щоб зжерти весь світ.

Перший шматок подають почесному гостеві — найповажнішому або найстаршому за столом… (Камера великим планом бере фізіономію старого, він хтиво мружиться.) Але не тому, що цей шматок найсмачніший: гризти крокодилячу шкіру — заняття болюче й невдячне, особливо якщо у вас вставні щелепи, що нерідко трапляється з почесними гостями. Але так уже повелося ще з первісних часів: перший шматок — вождю.

Почесний гість бере в руки шматок плоті, що стікає бурою кров’ю і, схоже, все ще здригається, видає слабкий писк чи навіть кричить. Але ні — це кричить з іншого боку столу крокодил, до мозку якого нарешті дійшов сигнал про порушення цілісності його тіла. Гість солодко посміхається, піднімає шматок вище, немовби присвячуючи його всім присутнім, і починає обгризати й облизувати, викликаючи заохочувальні вигуки у бенкетувальників.

Тут уже кухар починає працювати ножем із подвійною швидкістю. Крокодил б’ється, реве, стікає крокодилячими сльозами, виє — але марно: з кожним помахом ножа він стає все меншим. Більш цивілізовані гості кидають крокодилячі шматочки в киплячий самовар хого і, почекавши трохи, витягають їх уже вареними, гострими, запашними. Натомість ті, хто цінує яншен — „науку вигодовування життя“ — і вірить, що від споживання сирого м’яса ворога можна стати таким самим сильним, лютим і неприборканим, поїдають крокодила в сирому вигляді.

Щоб урізноманітнити страву, до крокодила подають дрібні закуски — наприклад, одноденних мишей. Це маленькі рожеві грудочки, ще сліпі, вони слабенько борсаються на столі, вкриті рідким блідим пухом. Вони нічого не бачать і не розуміють, але інстинкт виживання змушує їх повзти геть, далі від клекоту вулканів з гострою, запашною лавою. Однак гості пильно стежать за закускою і не дозволяють їй тікати. Спритні пальці хапають мишенят за хвостик, піднімають і з маху ляскають об стіл, оглушаючи. Потім, тримаючи паличками вниз головою, злегка обпалюють пушок на свічці, що стоїть поруч, пхають у самовар і чекають, поки провариться, — але недовго, вистачає хвилини.

Мишенят, зварених у такий спосіб, можна споживати відразу: кісточки в них ніжні й легко пережовуються.

На десерт у таких компаніях іноді подають мозок живої мавпи. Мавп приводять зв’язаними, даючи їм презирливих стусанів, що має показати, як низько вони впали і наскільки вище на сходинках еволюції стоять люди, які зараз з’їдять їх живцем.

З мавпами не церемоняться і ніколи не пояснюють їм, навіщо привели до обідньої зали. Однак якимось чином вони все-таки розуміють, що на них чекає, тому, за свідченнями очевидців, складають перед грудьми лапки і благають своєю мавпячою мовою, щоб їх відпустили або хоча б не катували і вбили відразу. Але ніхто їх не помилує, не за те заплачено гроші, це може зіпсувати гурманам усе свято.

Мавпу, чіпко тримаючи за холку, садять у спеціальний столик на зразок тумбочки, обмежуючи її рухи таким чином, щоб вона не борсалась і не псувала гостям задоволення. Голову тварини просовують в особливий отвір і закріплюють у ньому. Мавпа, передчуваючи нестерпні муки, щосили верещить, борсається, плаче — але марно. Гостро відточеним скальпелем їй розкривають верхню частину черепної коробки — немов консервну бляшанку з м’якої жерсті, відкривається її беззахисний вміст з усіма надіями, пристрастями і сподіваннями, тому що і мавпа — Боже створіння, і вона страждає, сподівається й прагне. Після чого подають спеціальні ложки, і бенкет триває…»

Тут нарешті камера від’їхала від нещасної мавпи і знову показала Леонарда. Він жваво потер руки і ступив з екрана просто на сцену. І знову Субота не зрозумів, яким чином він перемістився з одного простору в інший. Утім, його це вже не цікавило. У горлі стояла грудка, йому було зле, жаль і відчай зашкалювали. Він готовий був упасти на підлогу, а всі з’їдені ним слони, черепахи й дельфіни збунтувалися в шлунку…

— Ну-бо, випий, — пролунав наказ Діани, і перед ним виник келих із вином.

Він зробив ковток, другий і відчув, як жах і нудота відступають, а там і зовсім розчиняються в темряві. Ще ковток — і все прояснилося, засяяло свіжими барвами, повернулося до комфорту і святкових веселощів.

І вже майже не пригадував він, з чого йому стало так зле, — бачив тільки Діану і радісних, жвавих людей довкола, які спрагло чогось чекали.

Глава 10

Суд

Прийшовши до тями, Субота зрозумів, що не тільки ті, хто навколо, але й сама Діана, і навіть він — усі чекають чогось дивовижного й рідкісного, такого, чого не буває в звичайному житті і навіть подумати про це дивно.