— Чого ми чекаємо? — запитав він у Діани. — Що зараз станеться?
Обличчя дівчини раптом набуло багатозначного і поважного виразу.
— Суд, — сказала вона, немов завдавши удару невидимим мечем по настільки ж невидимій шиї.
— Суд! — підтвердив усюдисущий Леонард, чорно-білим м’ячиком вискакуючи казна-звідки.
— Суд, суд… — зашепотіли офіціанти, і цей шепіт став розходитися колами по залі, приростати басистим гомоном, відбиватися в крижаних дзеркалах, злітати до балконів і люстр і сипатися звідти вниз, розбиваючись на дрібні краплини й градини: «Суд-суд-суд-суд…»
Слово це тепер лунало звідусіль, гриміло у вухах, виверталося разом із тельбухами. Церемоніймейстер миттю кинувся на естраду, крутнувся дзиґою, замахав руками, диригуючи хором, — немов сподівався видобути з цієї какофонії складну симфонію.
І за мить симфонія народилася-таки з розрізнених звуків, злилася, здригнулася, здійнялася прибійною хвилею, вигнулася, ринула до кульмінації, загрожуючи будь-якої миті обвалитися на залу. Почувши це, Леонард зробив передостанній помах на чотири чверті, дав повний ауфтакт[7]і, відкинувшись назад, показав: субіто піано.[8]
У залі запанувала мертва тиша. У цій тиші пролунали чиїсь кроки і легке шкутильгання, наче зміїний шурхіт. Субота озирнувся й побачив, що крізь усю залу, осяяний нестерпно яскравим світлом люстр, суне князь із грізним кінським обличчям.
Гості як один підвелися з місць. Субота теж виявив, що стоїть, хоч і не пригадував, як це сталося. Серед загального мовчання князь пройшов до столу, де посадили Діану й Суботу, і, дивлячись просто перед собою, опустився на стілець. Тепер він був ліворуч від Суботи, а Діана — праворуч. Його обличчя, сіре, наче мармурове, яке щойно можна було роздивитися до останньої рисочки, раптом зникло серед безлічі тіней, які взялися казна-звідки, тіней, які привів, здається, він сам. Не було мовлено ні слова, Діана також мовчала.
Леонард, який усе ще стояв із піднятими руками, опустив їх, набравши якнайсуворішого вигляду.
— Те, заради чого ми зібралися сьогодні тут, — урочисто проголосив він, — суд праведний, чесний і непідкупний. Тож нехай переможе правосуддя! Тож нехай буде покарано винних, а невинних виправдано!
На цих словах у м’якому щокатому обличчі жвавого церемоніймейстера раптом проглянуло щось сталеве й вічне. І лишилося. Не було більше верткого барбоса, любителя жінок, гурмана і п’яниці — перед ними виник непохитний судовий пристав, здатний, здавалося, на самого Люцифера надіти наручники й відпровадити в його прокляту Небом в’язницю. Згустились і скам’яніли лукаві риси, легковажний смокінг обважнів, немов обладунки, у кожному русі з’явилися поважність і нетутешня сила.
Субота скосив очі й виявив, що Геніус уже сидить у старомодній суддівській шапочці, а на плечах у нього — суддівська мантія. Більше того, виявляється, і на його власні плечі чиясь рука накинула таку саму чорну мантію, зашпилила її на горлі білою платиновою запонкою у вигляді скорпіона. З усього виходило, що йому теж доведеться судити.
Субота, вже не криючись, глянув на Діану — може, й вона у складі суду, праведного і непідкупного? Але та сиділа в звичайному вигляді, дивилася на естраду, однак у руці в неї з’явилося гусяче перо, а на столі — чорнильниця і жовтуватий пергамент зі слідами якихось стародавніх знаків.
А на естраді тим часом відбувалося щось дивне. Там виник невідь-звідки потворний залізний стілець, якась пародія на трон, з парою хижого вигляду наручників на підлокітниках. Від стільця віяло лютим холодом і незатишністю, весь він був у якихось дірках.
Двоє в чорному вивели на естраду довготелесого підтоптаного чолов’ягу з масивним носом, роздвоєним підборіддям, короткою зачіскою з сивиною та білястими бровами. Брови були вигнуті вгору, немовби питали здивовано: але ж ми в чому винні, але ж нас за що, люди добрі?!
Чолов’ягу, видно, заскочили зненацька. Одягнений він був дико й недоладно: у синій футболці з чиєюсь фізіономією на грудях, у спортивних блакитних трусах, синіх гетрах і таких самих кедах. На цьому тлі блідо і пронизливо визирали голі коліна. Така вдяганка годилася б для тренажерного залу, але аж ніяк не для величного судилища.
Ті ж двоє чорних посадили підсудного на залізний стілець, з брязкотом замкнули на руках вкриті іржею наручники. Підсудний не став опиратися, тільки стріляв очима туди-сюди, але сидів як камінь і не зміг би втекти, навіть якби вистачило сміливості. Він зіщулився, скам’янів, живими залишалися тільки рухливі оченята та криво вигнутий рот, який шепотів чи то молитву, чи то прокляття.
— Дозвольте, ваша честь, відкрити засідання? — звернувся Леонард до хіліарха. Той кивнув. Церемоніймейстер утупився в підсудного і кілька секунд пильно роздивлявся його. Нарешті, задоволений побаченим, заговорив:
— Пане Каїн-Голдевський, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?
ebooksa