— Це він? — шепнув він Діані.— Правда, він? Діана секунду дивилася на нього насмішкувато.
— Ну так, звичайно, — промовила вона нарешті.— Саме він.
Могутність лисуватого була страшною. Подейкували, що навіть більшою, ніж у решти вищих чиновників і міністрів разом узятих. Навіть сам президент, за чутками, був усього лише слухняною лялькою в його руках, і всі важливі рішення приймав саме він…
Лисуватий перехопив погляд Суботи, несподівано підморгнув і всміхнувся. Обличчя його, щойно похмуре й страшне, раптом ніби засвітилося зсередини, поманило, вимагаючи відповідної посмішки. І Субота не стримався, показав зуби у відповідь.
Діана помітила, глянула з докором. Субота зніяковів.
— Зовні наче на людину схожий, — винувато промовив він.
— Так, із чарівністю в них усе гаразд, — кивнула вона. — Он ще один сидить, теж на людину схожий.
Субота глянув туди, куди йому вказали, і побачив пана з м’яким обличчям, що трохи нагадувало морду бегемота, і великими зірками на синіх погонах.
— Головний тюремник, — пояснила Діана. — Сидить, винце потягує. А того не чує, що по його душу скоро прийдуть.
— Хто?
— Такі ж, як він, — недобре посміхнулася Діана. — І відпровадять туди, куди він відправляв інших. А було ж йому сказано: приводь до ладу тюрми та колонії, не приведи Господи, сам туди потрапиш. Не вірив, сміявся… Мене, каже, не чіпатимуть, я з такими людьми ходжу в сауну… Ось і буде йому сауна, попариться за ґратами досхочу…
Субота хотів щось запитати, але не встиг.
Раптово залунала звідусюди музика — нахабна, паскудна, як у найгіршому шинку. Ноти плуталися, гриміли, ритм змінювався через такт, у мелодії вчувалося то верескливе жіноче голосіння, то довірливий басок, то веселі загрозливі вигуки.
Почувши знайоме, гості за столами почали притупувати, підспівувати, рухати стегнами, плескати в лад. Музика тим часом ставала все гучнішою, все вульгарнішою, і цього вже ніхто не міг витримати: зриваючи з угодованих тілес піджаки, задираючи вечірні сукні вище колін, перекидаючи стільці, вибрана публіка танцювала, б’ючи в паркет міцними підборами, гейкаючи, перекидаючись жартівливими лайками.
Двійко струнких офіціанток скинули свої тугі червоні сукні, залишившись у вузьких зміїних смужках матерії на стегнах, і закрутилися навколо жердини, встановленої невідомо ким просто на естраді. Музика задзвеніла, гримнула, ахнула, полетіла слідом за ними — підкоряючись і водночас немовби підштовхуючи. Публіка загоготіла, повалила ближче роздивитись у подробицях, насолодитися прекрасним. Тут же двоє офіціантів скинули тісні фраки, залишившись у жилетках на голих м’язистих тілах, і почали підтанцьовувати, напружуючи тугі біцепси, млосно усміхаючись і доводячи до шалу слабку стать і людей місячного сяйва.
До Діани вертким бісом підскочив Леонард, знову в легковажному фраку, затупотів лакованими бальними черевичками, склав губки курячою гузкою, затуркотів:
— Принцесо… Уна данца! Публіка жадає! Тільки вас і чекають. Пер кортезіа![10] Благаємо! Один-єдиний танець! Припадаємо до ніг, цілуємо порох біля ваших ніг і все таке інше!..
Діана кинула швидкий погляд на князя, той смикнув кутиком рота, нахилив голову. Вона скинула підборіддя, повернулася до Суботи і мовила з гіркотою:
— На брудершафт!
Вино в її келиху зблиснуло тьмяним рубіном, закипіло, хлюпнуло в келих Суботи.