— Я… — чолов’яга дрібно затрусився, — я нічого не робив, слово честі. Ось — бігав у лісі, у мене там пес…
— Я не питаю, чим ви займалися, — Леонард підвищив голос, — я питаю, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?
— Не можу знати, — з переляку, мабуть, чоловік уживав якісь старорежимні звороти, які не пасували ні до його конверсів, ні до хамовитого модернізму всієї фігури. Ще й на додачу Субота помітив, що принт на майці, який він помилково спершу сприйняв чи то за Христа, а чи за Че Ґевару, зображує не когось іншого як самого пана Каїна. Чи то самопоклоніння, потяг до власної особи, чи то простий нарцисизм.
— Георгію Михайловичу, доводжу до вашого відома, що ви присутні в ролі підсудного на так званому Радамантовому суді…
Гострі очиці під пшеничними бровами забігали ще швидше, надзвичайна прикрість відбилася на безбородому обличчі бігуна.
— Як, даруйте? Радамантовому? — забурмотів він. — Що означає… Чи я, вибачте на слові, вже помер?
Чоловік із жахом оглянув суддів і гостей, які безмовно сиділи на задньому плані, і з відчаєм звів очі до високих балконів і стелі. Невідомо, що він там побачив, тільки раптом скрикнув диким вовчим голосом, що відбився луною під склепінням. І тут же, немов злякавшись, вдавився й замовк.
— Радамант[9]…— приречено мовив він, — отже, всьому кінець… Але де ж Мінос, де Еак?
Пропустивши повз вуха питання підсудного як такі, що не стосуються справи, Леонард продовжив:
— Ви винні в безлічі гріхів і злочинів, з яких головним є нелюдська гординя… Бо немає нічого огиднішого, ніж зарозумілість, властива нікчемі. Багато років ви безглуздо топтали землю, перебуваючи в заслуженій безвісті й забутті. Однак, улаштувавшись завдяки протекції на скромну посаду диктора радіо, ви уявили себе надлюдиною.
— Я? Надлюдиною?..
Обвинувач, однак, не дозволив підсудному виправдатись і продовжував гриміти:
— Ви поширювали брехню й некомпетентність… Ви вдавали, що маєте переконання, але всього лиш виконували вказівки начальства і потурали власним примхам. Ви обмовляли гідних людей і підносили нікчем!
Таких звинувачень Георгій Михайлович витримати не міг.
— Але ж усі так роблять, — відчайдушно закричав він, — абсолютно всі! Це журналістика, не йти ж із професії! Чим я гірший за інших?
— Пристойна людина має бути не гіршою, а кращою, — раптом подав голос князь, який мовчав до цього моменту. З його кам’яних вуст це прозвучало так несподівано і мало не сентиментально, що Субота здивувався. Чого не можна було сказати про підсудного.
— Та якби я був пристойною людиною, я б давно на цвинтарі лежав! — із запалом заявив Каїн-Голдевський, вимахуючи голими безволосими ногами. — Фокус у тому й полягає, щоб не бути пристойним, а видаватися. Ось у чому хитрість, а решта — для лохів.
— Дамо лохам спокій, життя в них і так несолодке, — знову вступив Леонард. — Дозвольте дізнатися, напівшановний, з якого дива ви читаєте лекції з літератури, та ще й берете за це гроші? Ви професор чи дійсно на цьому розумієтесь?
— А зараз будь-хто професор, — нахабно відповів Каїн, — будь-хто при посаді. А якщо й ні, то це нескладно — були б гроші. Лекції зараз читає кожен, кому посада дозволяє.
— Посада?! — похмуро повторив хіліарх. — А решта, отже, не має значення?
ebooksa