— Чому не має? Воля — велика річ, рішучість, зв’язки. Треба вміти себе подати. А хто не може, того геть із професури!
У залі на цих словах раптом почулись оплески, які тут же злякано стихли.
— Та ви хоча б Франка від Франкенштейна відрізняєте, професоре? — з важкою неприязню запитав князь.
— Аякже, ваша честь, — Каїн із надією засовався на своєму стільці,— аякже. Франко — шість літер, Франкенштейн — дванадцять…
— Як я розумію, ви людина високоморальна? — нетерпляче перебив його князь.
— Саме так, ваша честь. Про народні традиції читаю, навіть вірую… трохи, — погодився підсудний.
— Тоді чому ви кинули дружину?
— Яку саме? — улесливо уточнив Каїн. — У мене їх три.
На безпристрасному обличчі князя з’явилася гримаса огиди, але тут же зникла, немов муху змахнули.
— Я маю на увазі вашу першу дружину, яку ви залишили з дитиною на руках.
— Чи ж лише я такий! — раптом заверещав зі свого крісла підсудний — він узагалі, схоже, був людиною нервовою, реактивною. — Так склалося, розумієте! Невдала трапилася — дика, неосвічена… Важко мені з нею було… — із запалом вів далі Каїн, брови його рухалися вгору і вниз. — Самі подумайте, хто я тоді був? Дрібний гівнюк, у школі викладав… А зараз я — зірка, своя передача на каналі, читаю лекції, викликаю добрі почуття. Знаєте, як про мене кажуть? Педагог милістю Божою! І дружина в мене нова, і машина нова, скоро і квартира буде нова! Ще й як! Зі мною великі люди добре знайомі: політики, поети, художники, олігархи всілякі! А чому? А тому, що можу на всю країну людину розхвалити, а можу й змішати з багном, це ж радіо, хіба не ясно?!
Чолов’яга на залізному стільці страшенно завівся, смикав ногами, бризкав слиною, кричав — ніби радіо могло спокутувати не тільки гріхи, але й усі можливі злочини.
— Ну досить, — сказав князь, скривившись. Його багряні очі дивилися похмуро. — Вам надається останнє слово, після чого присяжні вирішать вашу долю. Говоріть!
Підсудний спрямував хитрі оченята за спини суддів, у залу. Дивився лагідно й прохально, голос його зазвучав проникливо.
— Панове присяжні… По-перше, прошу вибачення, що промовляю сидячи. По-друге, радий бачити настільки шанованих людей. Багатьох з вас я впізнаю, бо ви бували в мене на передачах. З іншими особисто не знайомий, але чув чимало хорошого. Та й не можуть бути поганими люди, які заробили стільки грошей…
Його слова перекрили оплески, гучніші з кожною секундою. Князь обернувся і з бридливим обуренням глянув на людей, що сиділи за столами, плещучи в долоні.
Підбадьорений несподіваною підтримкою, Каїн заговорив голосніше.
— У чому, власне, мене тут звинувачують, питаю я вас? У якійсь там гордині… І в чому ж гординя? У тому, що колись дружину кинув? Але ж я завів нову, і це ще не кінець. Та якщо за таке судити, панове, жодного невинного не залишиться. Ніхто не святий, недарма сказано. І хто я такий, щоб судити інших, а тим паче — самого себе? І якщо ви зараз мене засудите, то потім прийде хтось інший і за те саме засудить вас. Подумайте про це, панове присяжні, не дозволяйте задурити вам голову. Як кажуть, готуй сани влітку, і воза теж. Я все сказав, дякую за увагу.
По тому підсудний кокетливо схилив стрижену, непропорційно велику голову, чекаючи на оплески. І оплески справді загриміли були, але тут же стихли. Діана застрочила гусячим пером на пергаменті, князь сидів насупившись. Леонард уїдливо посміхався.
Продовжуючи посміхатися, він ступив наперед і одним поглядом окинув розчепурену юрбу.