Ангел пригляду

Князь кивнув Леонардові, той обернувся, подивився в залу. Десятки очей — похмурих, злих, ображених — витріщилися на нього.

— Панове присяжні, хто вважає пана Лікаренка винним? Прошу підняти руки!

І знову в єдиному пориві злетіли майже всі руки — тільки цього разу з осудом і звинуваченням. Двоє в чорному стягли Лікаренка зі стільця, але не повели, а залишилися на естраді, тримали так міцно, що засуджений не міг поворухнутися.

— Що… що ви хочете зі мною зробити? — задихаючись від хвилювання, заговорив він. Голос його звучав хрипко, скрипуче, немов стерся.

Відповів йому князь:

— Хоч ви й не визнаєте нашого суду, але іншими, набагато впливовішими інстанціями його визнано єдиним і остаточним. Суд цей правий і справедливий, а вирок його неможливо оскаржити. І якщо вже мова зайшла про злочинця і його жертв, то буде справедливо, якщо сама жертва виконає вирок.

Лікаренко здивувався.

— Як… яка жертва?.. — Він облизав пересохлі губи і забігав очима по обличчях, не розуміючи. — Звідки жертва… вона… вона…

— На тому світі, ви маєте на увазі? — люб’язно поцікавився князь. — Так, не буду сперечатися. Скажу тільки, що заради вас ми готові піти на деякі… м-м-м… відхилення від законів природи й професійної етики.

Хіліарх клацнув пальцями, Леонард на сцені здійняв руку, і світло в залі стало потроху згасати. Лише два мертвотно-сині прожекторні промені викусили з темряви чорні постаті й застигле з жаху обличчя лікаря. Через секунду звідкись знизу почулося важке гудіння, підлога завібрувала, захиталася, загупали по столах шматки штукатурки, падаючи із золочених стін і розписаних склепінь. Стогін жаху пронісся в рядах гостей, пані чіплялися за кавалерів, а ті й самі сиділи ні живі ні мертві.

Субота про всяк випадок намацав руку Діани. Та відповіла йому теплим, заспокійливим потиском.

Тим часом гомін наростав, вібрація посилювалась, і коли вже здавалося, що барабанні перетинки ось-ось луснуть, пролунав жахливий тріск. Естрада розпалася навпіл. З розколини, глибокої, як прірва, піднялася темрява, огорнула медика, заповнила його рот, вуха й очниці. Вартові негайно відпустили його і позадкували, але засуджений продовжував стояти нерухомо, широко розкривши очі й розвівши руки.

Так тривало кілька страшних секунд. Раптово все його тіло здригнулось. Очі скажено вирячились і зупинилися, з грудей вирвалися хрип і клекіт.

А за секунду до того — це бачили всі — перед естрадою виникла людина в подертій лікарняній піжамі, виснажена й ослаблена настільки, що здавалася тінню. Тінь ця була безтілесною, але на диво об’ємною, немов голограма з іншого виміру. Від мерця віяло пеклом, а його обличчя було затьмарене якоюсь скорботною думкою. Він із сумом і гнівом дивився на лікаря, який задихався, ловив повітря губами і не міг вимовити ані слова…

— Я помер, — сказав небіжчик, не зводячи з Лікаренка мертвих очей. — Хочу, щоб ти був зі мною. Там страшно, водночас холодно і жарко, і мозок кипить, і тіло холоне… Тобі там місце. Ходімо!

Він простяг руку до лікаря, той посинів, двічі судомно вдихнув, схопився за груди і впав на підлогу. Посланець пекла секунду постояв над його тілом, після чого розтанув у повітрі.

Двоє в чорному потягли бездиханне тіло геть, щілина в підлозі зімкнулася; прожектори згасли, а замість них загорілися люстри. Секунду публіка сиділа мовчки, потім гримнули оплески — як після надзвичайно захопливого циркового номера.

Субота мимоволі озирнувся на публіку — та немов збожеволіла, аплодувала, волала. Серед безлічі спотворених облич його увагу привернув чоловік, чиї риси видалися йому ніби знайомими, хоча до цього дня він бачив їх тільки на фотографіях.

Чоловік сидів за три столи від Суботи — невисокий, лисуватий, із поперечною зморшкою на переніссі. Мертвотний погляд водянистих очей, тверді бганки, що окреслюють рот таємного вбивці…

Субота захвилювався, не міг повірити.