Біло-фісташковий водяний жасмин стояв невисокою, але неприступною стіною.
А з підліску визирала невідь-як заблукала сюди блідо-чорна агава з листям настільки щільним і м’ясистим, що хотілося негайно його вкусити.
Але це був лише початок… На власні очі побачив Субота, як просто з кущів вийшов до нього стародавній латник — гігантський броненосець-армадил, старий і вухатий, як інопланетянин, з величезними кігтями й витягнутою плямистою мордою зі скривдженим виразом на ній. Не глянувши на остовпілу людину, армадил прочовгав травою і зник, наче в землю запався. Замість нього, але трохи далі, вмить виникла руда мала панда: пробігла, клишонога, не забуваючи, що вона — родичка котячого ведмедя, або великої панди, а такий зв’язок зобов’язує.
Хтось м’якою лапою торкнувся волосся Суботи. Він відсахнувся, глянув угору, здригнувся: над головою догори ногами висіло невеличке крилате чудовисько з жахливим наростом на носі. Опуклі очі дивилися сумно.
— Не бійся, він не вкусить, — сказала Діана, про яку Субота зовсім забув. — Це сфероніктерис, фруктовий дракула.
Вона простягла руку до звірятка й почухала його за великим трикутним вухом. Кажан задоволено забурчав, потягнувся, але раптом, кимось наполоханий, зірвався з місця, замахав шкірястими крилами і зник у гущавині.
Субота озирався з жахом і захопленням: ліс навколо був повний дивовижних тварин.
Надималася, пухнучи на очах, гладка, немов куля, лілова жаба, що сиділа на пеньку. Тримаючи хвіст на відльоті, застигла шматком грубої коричневої яшми ямайська кільцехвоста ігуана. Мотоциклетне колесо — краб пальмовий злодій — підкотився до кокосової пальми і спрагло дивився на її плоди: чи не впаде хоч один? Сизий, з бурштиновими прожилками, чекав щасливої нагоди: тримав відстовбурчено могутню праву клешню, здатну вмить розтрощити шкаралупу, яку не кожна сокира розрубає.
Прошуміла крізь хащі неподалік пара карликових суматранських носорогів. Кожен заввишки з метр і масою не більше за тонну, вони полохливі й не зарозумілі, як їхні великі побратими. Заревів десь невидимий самець горили, лунко гатячи себе в могутні груди. Зірвалися з місця, заметушилися, зашуміли дрібні мавпи, застрибали боком мадагаскарські лемури з виряченими білими баньками, стривожилися хайнаньські чубаті гібони з пухнастими борідками і злодійкуватим поглядом…
Біля невеличкого болота завмерла родина хижих довгопиких гавіалів. Вималювався на обрії і засурмив могутній африканський слон зі зморшкуватими вухами навиворіт і маленьким хвостиком, що безпорадно метлявся між сідниць. Пробігли, трусячи пір’ям, кілька австралійських ему. І нарешті вийшов з лісу, глипнувши на Суботу лютим жовтим оком, чорно-золотий тигр…
Усе змішалося в голові Юрія Олексійовича так, що він уже не розрізняв, де реальність, а де сон. Але Діана вела його все далі, в тихий закут, затінений величезними середземноморськими соснами, що спливали терпким запахом.
Там, на масивному різьбленому троні, сидів хіліарх, ніби живцем вирізьблений зі скелі. Перед князем тупцяла пара темних: здригалися, ховали переляк за чорними окулярами. Якби раптово воскрес сержант Василь Кураєв, був би він дуже здивований, упізнавши в них своїх давніх знайомих — генерала Супруна і його ад’ютанта-підполковника.
Діана кивнула Суботі на лавочку неподалік, і вони присіли. Натомість хіліарх на них навіть не глянув, продовжуючи допитувати темних:
— Що значить — порожньо? Куди він міг подітися?
Субота зрозумів, що допит цей не жарти, тож завмер у злорадному очікуванні. Надто вже подобалося йому бачити, як спливають крижаним потом слуги безносої. Діана перехопила його погляд, спохмурніла, не схвалюючи такої жорстокості. Ну, жорстокість теж різна буває. Хай там як, прищемити хвоста катюзі — зовсім не жорстокість, а справжнє свято справедливості. Словом, хоч як похмурніла Діана, але Субота все одно посміхався: катюзі по заслузі.
Нарешті той, що звався генерал-лейтенантом, наважився все-таки подати голос: підвів голову, скельця окулярів зблиснули жахом.
— Не було нікого, — хрипко мовив він, — розчинився та й годі.
Князь примружився, міркував, прикидав… Прошуміло щось у кущах, визирнула величезна смугаста котяча морда — завбільшки з погибель. Якусь мить князь дивився на тигра, а обидва винуватці навіть дихати перестали… Нарешті він ледь помітно кивнув, і хижак безшумно зник, а князь продовжив допит.
Щоправда, користі від цього допиту не було геть ніякої: темні до ладу нічого сказати не могли, стояли понуро, приречено, навіть піджаки їхні, здавалося, наскрізь просякли потом і страхом. Князь від їхньої нетямущості заводився ще більше, жовна грали на його худому конячому обличчі. Чим би скінчилося, невідомо, але тут на допомогу прийшла Діана.
— А може, його й зовсім у хаті не було, Чилініна цього? — поцікавилася Діана.
ebooksa