Казала в слухавку, а сама дивилася на Суботу. Той відкрив був рота, хотів сказати щось уїдливе, але не встиг.
— Ні сну, ні відпочинку змученій душі, знаю.
Він зітхнув і став одягатися…
Цього разу його повели не до кабінету Геніуса, а на четвертий поверх, де він ще не був. Коридор там, як і решта в корпорації, видався йому надзвичайно довгим, знову ж таки, майже нескінченним.
— Вашими лабіринтами електрички б пустити…
Після цих слів коридор усе-таки закінчився. Не те щоб зовсім, просто в одній зі стін виникли двері — чомусь без ручок. Діана штовхнула їх, і Субота завмер, вріс у підлогу, широко розплющив очі.
З отвору пролилася веселка, тільки кольорів у ній було не сім, як зазвичай, а тисячі, і кожен жив у повітрі особливим тріпотінням, обпалював очі, спалахував на рогівці крихітним сонцем — зеленим, блакитним, фіолетовим… Милуватися цим видовищем хотілося без кінця, але Діана рішуче потягла його всередину.
У першу мить Суботі здалося, що він у райському саду — такі навколо буяли пахощі лапатої південної зелені, пронизаної сонцем. Він підвів голову — високо в повітрі висіла, ніби зовсім не спираючись на стіни, прозора стеля, крізь неї в приміщення безперешкодно вливалися сонячні промені.
Просто від дверей запрошувала вглиб саду кокетлива смарагдова арка — вигиналася над головою, повзла по опорах аристолохія лапата. У суцільній зелені зяяли невеликі рвані лакуни, немов архітектор-недбайло передумав завершувати почате. За аркою плив, розповзався, шаленів справжній едем.
Підносилася вгору калерія темно-пурпурова з фіолетовими й пористими, як у шовковиці, суцвіттями.
Горіло, жевріло червоним серед нефритового вогняне дерево, воно ж делонікс королівський.
Кущилася тонкими ребрами, жовтіла, прикидалася курячою сліпотою єрусалимська колючка.
Самотньо тулилася жаботикаба, або виноградне дерево, чий оббілований блідий стовбур, наче тугі папіломи, всипали аметистові плоди-кістянки.
Височіли живі старожитності — стрункі гінкго. Обсипалися з них маленькі сріблясті плоди, схожі на абрикоси, поширюючи задушливий запах гниття.
Фікус реліґіоза широко розпростер галуззя, немовби запрошуючи до свого затінку нового Будду.
Наче жираф, що витяг шию, височіла над іншими кронами кокосова пальма, і кокоси дивилися з неї загрозливо, готові стрибнути на голову, розколоти череп.
Невміло ховалися серед шкірястого темно-зеленого листя жовто-рожеві плоди манго.
Випиналися навсібіч, упираючись у невидимі перешкоди, міцні дерев’янисті пагони джекфрутового дерева — кора вкрита білою цвіллю, величезні жовто-зелені плоди потворно і хтиво громадяться на знемоглих гілках, жорстка й пухирчаста шкіра загрожує поранити ніжне піднебіння. Але не одразу слід відкушувати від них, а спершу очистити, нарізати довгими шматками. Зріла жовта м’якоть цього загадкового фрукта, що облягає великі насінини, схожа смаком на амброзію. Але не дай Бог спраглому мандрівцю скуштувати недостиглого, білуватого нутра плоду — він не розклеїть зубів, стягнутих міцним, як суперклей, соком, і всю решту дня буде безуспішно зчищати закам’янілі залишки його з долонь…
Тут юрмилися банани, обтяжені тугими гронами нестиглих, але від того ще смачніших плодів, і звисала жовта багатопала рука Будди — цитрон.
Коротенька пальма салак із колючими листками, при основі яких ростуть коричневі колючі плоди — китайці називають їх «зміїний фрукт», — пропонувала їх у великій кількості. Смак «зміїних фруктів» нагадував водночас ананас і банан, але відштовхував запахом валокордину.
ebooksa