Одна знайома дівчина давно, багато років тому, сказала йому:
— Люди не знають ціни терпінню. З усіх чеснот воно, може, найважливіше. Без нього навіть кохання не буває.
Замолоду Субота не дуже втямив ці слова. Те, що чоловіки осягають ціною багатьох років поневірянь і осяянь, жінкам іноді дається просто так, задарма. Але хіба вона мала на увазі звичайне терпіння? Що ж це виходить: тебе вдарили, а ти мовчки терпи?
— І це теж, — сказала вона тоді.— Іноді. Не противитися злу, любити людей, коли вони на це не заслуговують, просто чекати — найвища чеснота. Чекати без мети, без розрахунку, без надії на вигоду — чекати й вірити, що буде краще.
— А якщо не буде?
— Це не має значення. Якщо навчишся терпіння, воно саме піднесе тебе, ти станеш інакшим, побачиш світло…
Субота скреготнув зубами: побачиш тут світло, аякже!
Він завжди заздрив простим людям, які говорять і роблять що на думку спаде, не думаючи про наслідки. Така свобода здавалася йому чарівною: не терпіти, не вагатись, а підійти і з ходу в пику мерзотникові. Не виходило. У дитинстві боявся покарань, коли став старшим — порушення пристойності. Він-бо не дикун, а цілком сучасна людина — освічена, вихована. При цьому він мріяв: ось, скажімо, в темному провулку банда хуліганів нападає на дівчину, а він розкидає їх, як кошенят. Або так: кілери атакують якогось мільярдера, а він, Субота, примудряється його врятувати. Мільярдер, захоплений його відвагою, видає йому парочку мільйонів, а потім де-небудь на тропічному острові, під шелест хвиль, за пляшкою, вони ведуть довгі філософські бесіди. І більше немає потреби висолопивши язика бігати по редакціях і строчити остогидлі тексти.
Іноді Субота мріяв про інше. Як він, наприклад, напише книгу такої сили й краси, що всі негайно зрозуміють, що такого письменника не було і не буде на світі. Видавці шикуються в чергу, мільйонні тиражі. Він роз’їжджає по всьому світу, і скрізь його зустрічають захоплено, обсипають гонорарами і просять навчити, як жити.
Потім і ці мрії зникли, змінившись очікуванням. Але не таким, як у юності, коли чекаєш, що завтра, в крайньому разі післязавтра станеться щось зовсім незвичайне. Тепер він знав, що нічого не станеться — ні завтра, ні післязавтра, ні через рік. Тому й став дивитися на світ крізь пляшку. Почав з пива, перейшов на коктейлі, потім — на нерозбавлене віскі. Сп’яніння пом’якшувало жорсткі грані реальності. Часом, випивши більше, ніж зазвичай, він почувався знову молодим, відкритим людям, готовим на подвиги й звершення. І тоді тицяв ніс у подушку і плакав.
Але це були не ті сльози, від яких легшає на душі. Просто організм позбавлявся зайвої вологи. Він ще не встиг по-справжньому постаріти, але радості в ньому не залишилося ні на гріш.
Він уже не чекав дива. Просто забув, що воно буває. Але дива нікуди не поділися — вони існували. Страшні, похмурі. Як, наприклад, та ж корпорація «Легіон» — якщо вона сама і все, що відбувалося з Юрієм Олексійовичем, не є одним тяжким, ганебним і небезпечним сном…
Мабуть, якби поряд опинилася жінка, яку кохав би він сам і яка кохала б його, він зробив би заради неї все. Зібрав би рештки волі й довів усім, що недарма народився на світ. Але такої жінки не знайшлось, а ті, які були, викликали в ньому лише сумне нерозуміння…
Найгірше, що годі було зрозуміти, чому життя пішло шкереберть. Адже він був недурний, освічений, навіть талановитий. Може, талант його й згубив? Звучить, звичайно, безглуздо, але… Ще в юності багато хто захоплювався тим, як легко, дотепно і яскраво він пише. І Субота вважав, що цього цілком досить: самі собою прийдуть слава, добробут, увесь світ відкриється перед ним. Однак, позахоплювавшись, про нього чомусь швидко забували, на передньому плані опинялись інші — ті, що не були варті нічого. Зате вони вміли надувати щоки, пнутися, зображувати філософську глибину, вводячи в оману навіть людей розумних і досвідчених. Тому книжки виходили в інших, інтерв’ю роздавали інші, а йому діставалися жалюгідні крихти.
— Якщо я так блискуче пишу, чому мене так рідко публікують? — іноді хотілося крикнути йому.
Але він, звичайно, мовчав. Тому що зневажав усю цю метушню: зв’язки, знайомства, взаємні послуги, з яких виростають самі собою звання, премії та репутації. Якщо книжка гарна, вважав він, вона сама знайде дорогу до читача.
Час показав, як він жорстоко помилявся. Він заходив у книгарню, і його починало нудити. Десятки, сотні, тисячі книжок — недолугих, ницих — ображали його, позбавляли бажання будь-що робити самому. З усіх цих тисяч годилися для читання одиниці. Та й ті розчаровували: майстерно написані, вони не давали тієї майже фізичної радості, яку так цінував Субота в літературі. Зате сам він міг би створювати незвичайні речі, але якось не було охочих їх публікувати.
— Розумієш, старий, книговидання в наші дні — чистий бізнес, і в ньому діють ті самі закони, — пояснив йому знайомий літератор Гера, який вважався досить успішним. — А полягають вони лише в одному: щоб якомога більше людей купило книжку. Грамотних читачів мало, а дурнів багато, і вся надія на них, на дурнів. Їх треба поважати, не лізти до них з високочолими опусами. Їм би щось зрозуміліше, яке-небудь лайно…
— Але ж я, по-моєму, просто пишу, доступно, — захищався Субота.
— Ти що, не чуєш, про що я?! — гнівався Гера. — Простоти — замало, треба, щоб з лайном. Така, розумієш, метафізика.
ebooksa