Ангел пригляду

— Я так не можу, — бідкався Субота, — у мене не вийде…

— А ти працюй, рости над собою! — радив приятель. — Гаразд, припустімо, талант узяв своє, написав ти добре. Не біда: взяв ручку і пішов шматувати. Там напаскудив, тут купу наклав, дивись — і бестселер.

Субота від таких розмов втрачав залишки розуму.

— Ти ж несерйозно, га? — несміливо питав він.

Гера дивився поблажливо, хитав бородатою головою.

— Дурний ти, братику… Хочеш стати професіоналом чи ні?

— Я й без того професіонал, — обурювався Субота.

— Хто, ти? Не сміши! — гримів той. — Професіонал — це той, хто заробляє професією. Багато ти своєю писаниною заробив? Ні? От і слухай розумну людину…

Субота хапався за голову, тоскно думав.

— І що ж, виходу немає?

— Чому, є: перебити всіх видавців, винищити до ноги, — гримів у відповідь Гера.

— Як це — перебити? — не розумів Субота.

— Трубою. Береш шматок сталевої водогінної труби, загортаєш у газетку. Вгатив по голові — все. Приходиш до одного, другого — і трубою, трубою!

— Але ж це кримінал!

— Зате ренесанс настане, мистецтва розквітнуть, науки.

Субота нарешті в’їжджав, що з нього глузують, ображався:

— Та ну тебе до бісової матері, я серйозно!

Гера моторошно посміхався в бороду, немов лісовик.

— Для таких, як ти, Субото, один вихід — вниз головою з балкона. Інших способів не бачу…

Але цей вихід не влаштовував Юрія Олексійовича. І не тому, що він людина віруюча. На той світ ніколи не пізно. І поки в його житті залишалися хоч маленькі радощі, він не хотів помирати і наполягав на своєму.