Але світ не дуже цікавився його стоїцизмом. Видавництва смерділи все тими ж міазмами, наповнюючи ними книгарні, бібліотеки й оселі рядових громадян. Масово виникали нові автори, деякі на мить ставали відомими, з’являлися на обкладинках глянцевих журналів, отримували всілякі премії та нагороди. Але преміальні фонди розсмоктувалися, журнали закривалися один за одним, знаменитості зникали, а їх змінювали інші, такі ж безпорадні й безглузді.
Субота ж сумирно рухався своєю стежкою. Помалу він змирився, перестав думати про літературу, лише тупою щоденною працею заробляв на шматок хліба й пляшку віскі. Таке життя, як іноді здавалося, могло б тривати століттями, але Субота був не Вічний жид, а рядовий землянин, і десь у недалекій перспективі вже виразно видніли старість та її неодмінні супутники — злидні й хвороби.
Утім, старості Субота не боявся. Від неї завжди під рукою надійний захист — безноса й безока красуня. Смерть долає будь-які біди, горе й нещастя, варто лише заклично махнути рукою. І дивно, і солодко було усвідомлювати, що в одну мить усе це може скінчитись, і ніхто не проллє за ним ані сльозинки, ніхто не пожаліє за ним, ніби й не було на світі такої людини.
А ображатися тут нема на що. Нікому він не став ні другом, ні братом, не був чоловіком жодній жінці, родичів, які жили десь у глухій провінції, не хотів знати. Єдиний свій дар він так і не реалізував — ніби з гіркоти й відрази. А насправді причиною всього був звичайний параліч волі. Треба було зібрати всі сили, стрибнути вище голови, зробити таке, чого ніхто ще не робив. Важко? Ще б пак! Може, й зовсім неможливо. Але спробувати варто — щоб совість була чиста. І вже якби це його творіння не знайшло б свого читача — тоді звичайно: пий, розкошуй у мізантропії, зневажай Бога. Але тільки в цьому випадку, не раніше!..
Темний, схилившись над ним, уже давно щось говорив, беззвучно ворушачи губами.
Субота струснув головою, приходячи до тями, і звуки виплили з вати, поволі набуваючи сили та об’єму:
— Не опирайтеся, Юрію Олексійовичу, запишіть сон. Вам же краще буде!
Темний раптом замовк, злякано обернувся до відчинених дверей. Звідти долинало якесь уривчасте булькання, немов чиркнули гострим ножем по садовому шлангу, і поштовхами, як кров із горла, виривається назовні вода. Потім почувся невиразний шум: щось важке впало на підлогу.
«Що там упало?» — подумав Субота — і тут же побачив у дверному отворі Діану. Вона чомусь була наскрізь мокра, по обличчю стікала чи то вода, чи то сльози, а на рукаві її білої блузки розпливалася червона пляма. Темний потягся до кобури.
— Порушуєте посадову інструкцію, — сухо промовила Діана.
Але на мить раніше її ліва рука зробила невловний рух, і темний упав, обома руками судомно хапаючись за борлак. Пролунало те саме булькання. Темний рвав і ніяк не міг вирвати з горла короткий метальний ніж, чорні окуляри звалились, у його широко розплющених очах то спалахував, то згасав жовтий вогонь.
Діана повернулася до Суботи і поглянула впритул. У цю мить вона була дуже гарна: страшною, відразливою красою вбивці.
— Ходімо, — процідила вона крізь зуби.
Субота покірно підвівся. Діана взяла його за руку і повела геть.
Вони вийшли в темний коридор, який помалу піднімався. Діана йшла попереду, залишаючи на підлозі вологі сліди. Через сотню метрів коридор різко звернув ліворуч — вони опинились у пастці в тунелі, що проходив дном величезного океанаріуму.
Над головою і по обидва боки прозорого тунелю мерехтіла таємнича зеленкувато-синя безодня, злегка підсвічена невидимими лампами. У ній, ніби самі собою, народжувалися довгі тіні, які раптово розвертались і, змахнувши хвостом, розчинялись у нефритовій товщі.
Ледь помітно ворушачи щупальцями, висіли величезні лілові медузи, поглядали на них жадібні тигрові акули, виглядала з темної печери злісна мурена, завмерла в тисячолітній порожнечі найдавніша з хрящових риб — химера, метнулася, зблиснула вологим пурпуром риба-клоун, гнівно плюнула чорнилом каракатиця.
Величезний кашалот, сірий, як автобус, із вузькою, повною зубів щілиною замість рота, зайнявши все поле зору, підбирався до гігантського кальмара, а молюск, не відчуваючи небезпеки, виштовхував тугі струмені, рухаючись хвостом уперед.
Повільно, велично пролетів на широких крилах морський диявол — манта. Застигли, як неживі, яскраві корали, тільки підводний протяг злегка коливав їх, турбуючи сонне забуття,і дрібним пунктиром штрихували воду срібні зграйки мальків…
Усе це було таке незвичне, що Субота й сам відчув себе планктоном, дрібним рачком, чиє призначення — закінчити життя в просторому шлунку горбача або синього кита…
ebooksa