Просто над ним, метрів за п’ять, висіло величезне, схоже на торпеду бліде тіло з витягнутим лютим рилом. Субота розкинув руки, сподіваючись відлякати хижачку. Але жахлива тварюка на нього навіть не глянула, не він був їй потрібний — поблизу висіла маленька жіноча фігурка.
Акула постояла кілька секунд нерухомо й рушила до Діани. Але це була ще не атака, тварюка просто придивлялася. В останню мить вона крутнула хвостовим плавцем і пройшла майже впритул до дівчини. У руці Діани блиснуло лезо ножа. Але клинок був крихітний, з долоню, — що він проти акули-людожера, та ще в її рідній стихії?
Величезна рибина вже розверталася, готуючись до атаки.
Субота рвонув був до Діани, але згадав, що вона звеліла: розчепірити руки й чекати — вона сама розбереться. Звичайно, розбереться. Вона сильна, незвичайна. У неї нелюдські можливості й здібності, вона все зуміє…
Акула вдарила хвостом і рушила, поступово прискорюючись, просто на Діану. Відстань між ними швидко скорочувалась. Діана приготувалася, виставила ніж перед собою. Акула насувалася безшумно й моторошно, як привид. Щось справді мертвотне було в цій величезній блідій тіні і водночас непереможне…
Дивлячись, як акула летить крізь товщу води, в останню мить Субота раптом зрозумів з усією ясністю, що Діана приречена. Серце ще не хотіло вірити, калатало: ні, цього бути не може… Але мозок уже все знав — за мить до того, як чудовисько в півтори тонни вагою вдарило Діану тупим рилом, перевернуло й відкинуло, вже мертву, геть.
Хтось зовсім поруч закричав, забулькав… Він смикнув головою, намагаючись зрозуміти, хто тут, але зметикував, що кричить він сам — від жаху, розпачу, нестерпної туги. Тіло Діани, безсиле, нерухоме, зависло поблизу. Акула знову наближалася — неквапливо, грайливо: все одно жертва безпомічна і не здатна чинити опір.
Субота знову почув власний крик, цього разу сповнений люті. У ту ж секунду ноги зігнулися, штовхнули вгору, до тварини, до її жахливої зубастої пащі. Він і сам не знав, як подолав цей десяток метрів. Схаменувся лише тоді, коли крижані очі монстра дивилися просто на нього. Перед ним була не тварина, а бездушна машина для вбивства, а він висів у воді, нічим не захищений, прикриваючи Діану, точніше, її непритомне тіло — все, що лишилося від жінки, яка колись його покохала.
На мить акула застигла — нова здобич видалася їй цікавою. Потім рушила вперед, трохи відкрила пащу. Смертю війнуло звідти, безоднею, зникненням, в очах спалахнули криваві стовпи, і Субота втратив свідомість…
Отямився він у машині. Мотора не чути, ніби котилася вона сама собою, як із гірки. Одяг був мокрий, з нього струменіло на підлогу й на сидіння. За шибкою миготіли лісопосадки, якісь дачні селища. За кермом сиділа Діана.
Голос Суботі не корився. Він хрипко відкашлявся.
— Ми живі чи що?
Діана мовчала — болісно довго. Потім промовила, не дивлячись на нього.
— Це князь. Він у всьому винен.
— У чому? — машинально спитав Субота.
Вона знову замовкла, про щось розмірковуючи. Потім усе-таки заговорила, не відриваючи очей від дороги.
— Архангел — це інспекція. Він може розпочати війну. Велику війну. У ній не буде ні переможців, ні переможених… — Помовчавши, вона додала: — І вже точно ми з тобою не опинимося в числі переможців.
— До чого тут князь?
— Князь завжди до чогось. Він був тут завжди. Завжди, розумієш? Повновладний володар, геній місця. А потім з’явився Дій… або Діт, якщо хочеш. І князь відійшов на другу роль. Скорився, але не змирився. Він завжди мріяв повалити Дія і відновити статус-кво. Але сам він цього зробити не може, не має таких сил. І тут з’являється архангел. Князь вирішив, що це його шанс. Він хоче, щоб почалася війна, у якій архангел і Дій знищать один одного, а з ними загинуть і всі живі. Тоді він знову запанує тут, як колись…
Субота слухав, холонучи. Щось Діана недоговорювала, але він і так розумів. Розумів і вірив, що це абсолютна правда, до останнього слова. Ніяких доказів у нього не було, але він хотів у це вірити, тому що нічого іншого не залишалося.
ebooksa