Ангел пригляду

— Надовго вистачить?

Діана знизала плечима.

— Десь на півгодини. За умови, якщо тільки-но заправлений. Але за добу повітря поступово витікає.

— А коли його заправили?

— Учора ввечері.

Субота помовчав.

— І скільки там тепер?.

— Хвилин на п’ять. Може, на три. Зараз дізнаємося…

Вона заштовхнула його в прозорий резервуар, який слугував шлюзом між тунелем і океанаріумом. Суботу знову затрусило. Діана ляснула його по спині, повернула до себе, допомогла натягнути маску і закріпити кріоланг.

— А ти? — запитав він перед тим, як узяти в рот загубник.

Діана не відповіла, відкрила невеликий ящик на стіні, взялася за червоний важіль.

— Головне, не панікуй і не смикайся, акули цього не люблять, — сказала вона. — Якщо підпливуть близько, нічого не роби — просто розстав руки хрестом і повисни. Я сама розберуся.

Вона смикнула важіль, і шлюз почав заповнюватися водою. Субота наостанок вдихнув глибше, економлячи повітря в кріолангу. Вода швидко повзла вгору по кісточках, минула коліна, пояс, залила груди. Він глипнув на Діану — та стояла з кам’яним виразом обличчя. Точніше, вже не стояла, а спливала, злегка ворушачи ногами. Обоє вони повільно піднімалися до прозорого люка, що вів назовні.

Нарешті вода вщерть заповнила шлюз, страх здушив горло, змусив двічі вдихнути крізь загубник. Діана, помітивши, погрозила пальцем. Люк від’їхав убік, і простори шлюзу та гігантського океанаріуму об’єдналися.

Першою вибралася назовні Діана, швидко озирнулась. Її коротко стрижене волосся стало дибки, заворушилось у воді, як змії на голові Горгони. Переконавшись, що шлях вільний, вона махнула Суботі. Той, тримаючись за край люка, відштовхнувся обома ногами, виплив в океанаріум і зависнув. Діана, показавши нагору й кудись ліворуч, попливла першою. Він посунув за нею, боячись відстати.

Субота плив, по-жаб’ячому відштовхуючись ногами, вдихав, видихав і знову плив, розсовуючи густу воду власним тілом. Діана раз у раз озиралася, контролювала, показувала великий палець: молодець, упораєшся. І йому вже теж здавалося, що він упорається.

Звичайно, сам по собі, на самій лише затримці дихання він би нізащо не здолав таку відстань.

Але зараз, із кріолангом, це вдавалося йому доволі легко. Головне, щоб вистачило повітря, головне, щоб воно не закінчилося просто зараз…

Діана знов обернулася, показала жестом — угору й ліворуч. Високо вгорі темнів люк другого виходу з океанаріуму, підсвічений прожектором. До нього залишалося метрів п’ятдесят, якась дурничка… Субота заквапився, запрацював ногами й руками, щоб нарешті залишити цю вологу і холодну темряву.

На щастя, ніяких великих хижаків поруч не виявилося — ні акули, ні косатки, ні кальмари-архітеутиси не траплялися на очі. Лише одного разу з чорної пащі печери вишкірилася велика мурена, але напасти не наважилася: позадкувала, зникла, немов дірка в скелі сама втягла її. Субота навіть дивитися не став у той бік, був зайнятий — намагався не втратити поглядом Діану. І раптом завмер, немов паралізований.