Його увагу на мить відволік якийсь ляскіт. Чоловік оглянувся, проте недостатньо швидко, аби побачити, як служниця за дверима приймальні дає ляпаса юнакові з великою головою.
Мадам кашлянула, кинула вбивчий погляд за спину превелебного Байрамата і променисто йому усміхнулася:
— Добре, що він завітав саме сюди. Цей пансіонат солідніший за будь-який інший, за
He маючи що додати, превелебний попрощався і наздогнав Гастінґса вже біля воріт.
— Сподіваюся, — мовив він, втупившись очима у монастир, — що ти не матимеш нічого спільного з тими єзуїтами!
Гастінґс теж дивився на монастир, допоки його уваги не привернула гарненька дівчина, що проходила повз його сірий фасад. До неї підійшов юнак з коробкою фарб та полотном за пазухою і сказав їй щось під час короткого, але енергійного рукостискання. Вони обоє розсміялися, а потім він пішов собі далі, гукнувши на прощання: «До завтра, Валентино!», на що та відповіла: «До завтра!»
«Валентина, — подумав Гастінґс, — яке дивне ім’я», — і поквапився за Джоулем Байрамом, що прямував до найближчої трамвайної зупинки.
— Вам подобається Париж, месьє ‘Астінґу? — спитала мадам Меро наступного ранку, коли Гастінґс зайшов до їдальні, порожевілий після ванної.
— Певно, що подобається, — кинув той у відповідь, здивований власним поганим настроєм.
Служниця принесла йому кави з булочками. Він упіймав вражений погляд юнака з великою головою та непевно відповів на привітання літніх джентльменів. Хлопець навіть не допив кави та не доїв булочки, відчуваючи на собі співчутливий погляд мадам Меро, якій стало такту не турбувати його.
Трохи згодом увійшла служниця з двома карафками гарячого шоколаду на таці. Сердиті літні джентльмени не зводили погляду з її щиколоток. Вона поставила карафки на стіл біля вікна й усміхнулась Гастінґсу. Трохи згодом до кімнати зайшла струнка молода дівчина у товаристві майже цілковитої своєї копії, тільки старшої за віком, й обоє сіли за стіл поблизу вікна. Вони майже напевно були американками, проте якщо Гастінґс і розраховував на якесь визнання з їхнього боку, то на нього чекало розчарування. Ігнорування його земляками лише посилило депресію. Він крутив у руках ножа, сліпо втупившись у тарілку.
Струнка дівчина виявилася доволі балакучою. Вона усвідомлювала присутність Гастінґса та тішилась з його погляду, проте в той самий час, проживши у Парижі три тижні, відчувала перевагу над юнаком, який ще навіть не розпакував своїх речей.
Дівчина розмовляла дуже самовдоволеним тоном. Вони з матір’ю сперечалися щодо достоїнств Дувра та Бон Марше[113], хоча її мати здебільшого просто повторювала:
— То є так, Сузі.
Літні сердиті джентльмени залишили кімнату з показною ввічливістю, проте всередині аж кипіли з люті. Вони терпіти не могли цих нахабних американців, які ні на мить не закривали рота. Юнак з великою головою провів їх поглядом, кашлем приховуючи бурмотіння:
— Старі сварливі коршаки!
— Доволі неприємні старигани, містере Бладен, — зауважила дівчина.
— Їхні часи вже минули, — посміхнувся на це містер Бладен, ніби натякаючи на те, що зараз настали
— І в них у всіх капшуки під очима, — додала дівчина. — Думаю, молодому чоловікові ніяково…
— То є так, Сузі, — підтвердила її мати. На цьому обмін думками закінчився.
ebooksa