Трохи згодом містер Бладен відклав примірник «Petit Journal», який він щодня вивчав у пошуках будинку для мешкання, і обернувся до Гастінґса, аби познайомитись. Він розпочав із запитання:
— Я бачу, ви американець?
Гастінґс, що сумував за домом, із вдячністю відповів на цю чудову та оригінальну фразу. Сузі Бінґ підтримувала їхній діалог зауваженнями, адресованими містерові Бладену. Проте у плині розмови вона забула звернутися з доволі загальним запитанням саме до містера Бладена, чим скористався Гастінґ, відповівши на нього.
— Містере Гастінґс, вам не варто зникати з пансіонату щовечора, як це робить містер Бладен. Париж — жахливе місце для молодих людей, а містер Бладен — огидний цинік.
Почуте очевидно втішило містера Бладена.
— Я проводитиму цілий день у студії. Мені пощастить, якщо вдасться повернутись додому до півночі, — відповів Гастінґс.
Містер Бладен, що заробляв п’ятнадцять доларів на тиждень, працюючи агентом нью-йоркської «Промислової компанії Троя», скептично посміхнувся та відкланявся, аби встигнути на зустріч з клієнтом з бульвару Маґента.
Гастінґс вийшов у сад разом з місіс Бінґ і Сузі та після їхнього запрошення всівся у тіні попід залізною огорожею. Магнолії все ще були вкриті рожево-білим квітом, бджоли гуділи над трояндами, кущі яких прикрашали будинок з білими стінами.
Ледь відчутна свіжість сповнювала повітря. Поливальні візки їздили туди-сюди вулицею, пара здіймалася над чистою водою у канавках вулиці Ґран-Шом’є. Горобці метушились уздовж тротуару, раз за разом купаючись у воді й у захваті куйовдячи пір’я. В огородженому садку пара дроздів висвистувала серед мигдалевих дерев.
Гастінґсу став клубок у горлі: пташині співи та дзюрчання води повернули його до сонячних полів Мілбрука[115].
— Це дрізд, — сказала міс Бінґ, — дивіться, он там, на кущі рожевих квітів. Він увесь чорний, окрім грудки. Здається, наче його занурили в омлет, як то кажуть французи…
— То є так, Сузі.
— Цей сад належить студії, де працюють два американці, — вела далі дівчина. — Я часто бачу, як вони проходять повз. Очевидно, їм потрібно багато моделей, здебільшого молодих дівчат…
— То є так, Сузі.
— Можливо, їм так краще малюється, але все ж не розумію, навіщо запрошувати п’ятьох дівчат з трьома юнаками, а потім всідатися в екіпажі та з піснями їхати геть. Ця вулиця, — продовжувала вона, — пригнічує. Нема на що подивитися, окрім саду та частини Монпарнаського бульвару, що видніється вдалині вулиці Ґран-Шом’є. Ніхто не проходить нею, окрім полісменів. Ще й монастир на розі.
— Я думав, то єзуїтський коледж, — почав було Гастінґс, але одразу ж замовк, згадавши опис Бейдікера[116], який завершувався фразою: «Збоку розташовані розкішні готелі Жана-Поля Лоренса та Ґійома Буґро, а навпроти них, у невеличкому провулку Станіслас, Карлос Дюран творить свої живописні шедеври, що зачаровують світ».
Дрізд заходився виводити свої дивовижні трелі, а з кущів оддалік невідома пташка відповіла йому чистим голосом. Горобці облишили купання, аби поглянути вгору, ні на мить не припиняючи цвірінчати.
На квітку валеріани сів метелик, тріпочучи крильцями у яскравому промінні сонця. Гастінґс добре знав цього метелика: перед його очима постала картина високих коров’яків та ароматних молочаїв, сповнених різнобарвними комахами, видіння білого будинку та порослого жимолостю лугу, чоловіка з книжкою в руках та жінки у ліжку — і серце його переповнилось тугою. Це помітила міс Бінґ.
— Мені здається, ви сумуєте за домом! — Гастінґс почервонів. Міс Бінґ співчутливо глянула на нього і продовжила: — Коли я спершу відчувала тугу за домом, ми з мамою часто гуляли Люксембурзьким садом. Не знаю чому, але в тому старомодному саду я відчуваю себе ближче до дому, ніж деінде у цьому місті.
— Але ж там повно мармурових статуй, — м’яко заперечила місіс Бінґ. — Не бачу жодної схожості з домом.
ebooksa