Король у Жовтому

Дівчина сіла на мармурову лавку, на якій нещодавно відпочивав Кліфорд, і поглянула на нього, розгорнувши над головою парасольку.

— Я вам не вірю.

Він сприйняв її слова як комплімент і на мить завагався. Потім, зібравши докупи всю свою відвагу, хлопець зізнався, наскільки зеленим і необізнаним він насправді був, та ще й так щиро, що її блакитні очі широко розкрилися від подиву, а на губах заграла осяйна усмішка.

— Ви ніколи не бачили студії?

— Ніколи.

— А натурницю?

— Ні.

— Дуже цікаво! — сказала дівчина, й вони обоє розсміялися.

— А ви? — спитав Гастінґс. — Ви бачили студію?

— Сотні.

— А натурниць?

— Мільйони.

— І ви знаєте Буґро?

— Так, а ще Генне, Константа, Лоренса, Пюві де Шавана, Даньяна, Куртуа та… та решту з них!

— І ви стверджуєте, що ви не художниця.

— Даруйте, — серйозно перепросила вона. — Коли я сказала таке?

— Хіба не казали? — засумнівався він.

Вона подивилась на нього, заперечливо хитаючи головою, а потім почала малювати парасолькою якісь візерунки на піску під ногами. Гастінґс сів біля неї, поклав руки на коліна, наче школяр, і спостерігав за струменями води, що били з фонтана. Маленький хлопчик, вдягнений у моряцький костюмчик, штовхав човника і кричав: «Я не хочу додому! Я не хочу додому!» Його нянечка звела до неба руки.

«Він поводиться, наче звичайний американський хлопчисько», — подумав Гастінґс, і туга за домом знову охопила його.

У цей час няня перехопила човника, залишивши малюка стояти біля «бухти».