Король у Жовтому

— Месьє Рене, підійдіть до мене, і ви отримаєте свого човника.

Хлопчик сердито крикнув у відповідь:

— Я сказав тобі повернути мені човника! І не називай мене Рене, мене звати Рендл, і ти це чудово знаєш!

— Агов! — гукнув до нього Гастінґс. — Рендл? Це ж англійське ім’я.

— Я американець, — проголосив хлопець чудовою англійською, обернувшись до Гастінґса, — а ця дурепа кличе мене Рене, бо мама називає мене Рені…

Із цими словами він оминув роздратовану нянечку і сховався за Гастінґсом, який зі сміхом підхопив хлопця і всадив собі на коліна.

— Мій земляк, — пояснив Гастінґс дівчині поряд. Говорячи це, він усміхнувся, проте клятий клубок у горлі нікуди не дівся.

— Ви що, не бачили зірок і смуг на моєму кораблі? — спитав Рендл. Звісно ж, американський прапор маяв на щоглі кораблика у руках нянечки.

— О, — вигукнула дівчина, — він такий милий! — і нахилилася, аби у приливі почуттів поцілувати хлопчика, проте малий Рендл випручався з Гастінґсових рук й одразу ж потрапив в обійми нянечки, яка кинула на дівчину нищівний погляд. Вона почервоніла й закусила губу, поки няня, не зводячи з неї погляду, тягла хлопця геть, напоказ витираючи йому щічку. Дівчина глянула на Гастінґса.

— Якась хвора жінка! — обурився той. — В Америці більшість нянечок тільки зраділи б, якби хтось поцілував їхню дитину.

На мить вона затулила парасолькою обличчя, а потім згорнула її та серйозно подивилася на Гастінґса.

— Ви вважаєте дивним, що вона так обурилася?

— Звісно! — здивувався він і спіймав на собі швидкий вивчаючий погляд. Відповівши на нього чистим та ясним поглядом, він усміхнувся й повторив:

— Звісно!

— Та ви справді жартівник, — прошепотіла вона, кивнувши.

— Чому?

Але дівчина промовчала й знову почала малювати парасолькою на піску.

— Це чудово, що у молоді тут стільки свободи, — за якийсь час мовив Гастінґс. — Раніше я думав, що французи в цьому значно відрізняються від нас. Знаєте, в Америці — чи, принаймні, у Мілбруку, звідки я родом, — жінки мають усі права й свободи: вони можуть самі гуляти, самі приймати друзів, і я боявся, що мені тут цього бракуватиме. Але тепер я бачу, як насправді у Парижі з цим справи, й тішуся, що помилявся.

Вона подивилася йому просто в очі, не відводячи погляду.

— Поки ми тут сидимо, — весело вів він далі, — я побачив багатьох привабливих дівчат, які гуляють на самоті, — та взяти хоча б вас. Скажіть мені як людині, що не обізнана у французьких звичаях: чи може дівчина відвідати театр сама, без компаньйонки?