Король у Жовтому

— До… до моєї домівки? — перепитала вона.

— Я маю на увазі місце, де ви мешкаєте. Може, відрекомендувати мене вашій родині…

Його вразило те, як змінилось обличчя дівчини.

— Вибачте! — вигукнув він. — Я, мабуть, чимось образив вас.

Валентина заперечливо похитала головою:

— Мої батьки померли, — тільки й сказала вона.

Гастінґс знову дуже люб’язно спробував пояснити їй свою думку:

— Чи не засмутить вас, якщо я попрошу прийняти мене у себе вдома, за звичаєм?

— Я не можу, — відповіла Валентина, підводячи погляд на нього. — Мені шкода, я б хотіла, але… Повірте: не можу.

Він серйозно кивнув, виглядаючи при цьому зніяковілим.

— Це не через те, що я не хочу. Ви мені подобаєтесь, правда, ви дуже добрі до мене.

— Добрий? — здивувався він.

— Ви мені подобаєтеся, — повільно повторила вона, — і ми будемо час від часу бачитись, якщо ви цього забажаєте.

— Вдома у друзів.

— Ні, не вдома у друзів.

— А де ж?

— Тут, — виклично відповіла дівчина.

— Що ж, — вигукнув Гастінґс, — тут, у Парижі, ви маєте набагато ліберальніші погляди, ніж ми.

Вона зацікавлено поглянула на нього.

— Ага, ми дуже богемні.