Вона довго вдивлялася в його обличчя, перш ніж відповісти з тремтливою усмішкою:
— Чому ви питаєте мене?
— Бо вам, звісно ж, це відомо, — весело відповів той.
— Так, — байдуже мовила вона. — Мені це відомо.
Він чекав на відповідь, але, не отримавши її, вирішив, що вона неправильно його зрозуміла.
— Не подумайте, що я зловживаю нашим короткочасним поки що знайомством, — продовжив він, — але дуже дивно, що я й досі не знаю вашого імені. Коли містер Кліфорд знайомив нас, він назвав лише моє. Це французький звичай?
— Це звичай Латинського кварталу, — відповіла вона з якимось дивним виразом обличчя. А потім несподівано почала говорити дуже швидко, наче у лихоманці:
— Ви мусите знати, месьє Гастінґсе, що всі ми тут, у Латинському кварталі, un peu sans gêne[118]. Ми дуже богемні, тож у нашій спільноті немає місця етикету та традиціям. Саме тому месьє Кліфорд відрекомендував нас одне одному настільки швидко і ще швидше полишив нас — тільки через це. Він мій друг, у мене взагалі багато друзів у Латинському кварталі, ми всі дуже добре знаємо одне одного, і я не вивчаю мистецтва, але… але…
— Але що? — здивовано перепитав він.
— Я не можу цього вам сказати. Це таємниця, — мовила дівчина з непевною усмішкою. Її щоки пашіли, а очі яскраво сяяли. Наступної миті вона схилила голову.
— Ви близько знайомі з месьє Кліфордом?
— Не дуже.
Після нетривалої мовчанки вона обернулася до нього, серйозна й зблідла.
— Мене звати Валентина, Валентина Тіссо. Чи можу я, попри наше недовге знайомство, звернутися до вас із проханням?
— О, вважатиму за честь виконати його! — вигукнув він.
— Я прошу тільки про одну річ, — м’яко промовила вона. — Пообіцяйте не говорити з месьє Кліфордом про мене. Пообіцяйте ні з ким не говорити про мене.
— Обіцяю, — відповів Гастінґс, геть спантеличений.
Вона нервово розсміялася.
— Хочу залишитися таємницею. Така от забаганка.
— Але ж, — почав він, — я сподівався, що ви дозволите мені разом з месьє Кліфордом завітати до вашої домівки.
ebooksa