— Чому?..
— Hi, жодного слова! — весело повторив той. — Я наполягаю. Пообіцяй не розмовляти зі мною про неї, допоки я не дозволю. Присягнись!
— Присягаюсь, — здивовано мовив Кліфорд.
— Вона — чарівна дівчина, ми чудово поспілкувалися після того, як ти пішов, тож я вдячний тобі за знайомство, але жодного слова про неї, допоки я не дозволю.
— Отакої… — вражено протягнув Кліфорд.
— Пам’ятай, ти пообіцяв, — усміхнувся він, повертаючи до воріт.
Кліфорд попрямував далі вулицею і невдовзі вже був у своєму саду. Шукаючи ключа від студії, він бурмотів:
— Може… Чи то… Та ні, звісно ж, він не міг!..
Він ввійшов у коридор і, встромивши ключа у замкову шпарину, невидющими очима втупився у дві картки, прибиті до одвірка:
Фоксгол Річард Осборн
Кліфорд Еліот
— Якого дідька він не хоче говорити про неї?!
Він прочинив двері, стривоживши двох плямистих бульдогів, і впав на диван. Еліот сидів біля вікна й палив, водночас малюючи вуглиною.
— Привіт, — сказав він, не обертаючись.
Кліфорд, порожнім поглядом дивлячись на його потилицю, пробурмотів:
— Боюсь, що цей хлопець аж надто наївний. Еліоте, пам’ятаєш того парубка, стосовно якого до нас заходив старий Тебі Байрам? Ти тоді ще ховав Колетту у шафі…
— Ага. А що сталося?
— Та нічого. Він славний хлопець.
— Ага, — повторив Еліот без жодного захвату.
— Скажеш, ні? — запитав Кліфорд.