Король у Жовтому

— Ви спізнилися, — мовив він охриплим голосом, і хвилювання, яке проступило на його обличчі, видавало, наскільки довгим було чекання.

— Мене затримали, — сказала вона, — і так сильно роздратували… Мабуть, я зовсім ненадовго.

Вона сіла поруч нього і кинула скрадливий погляд на статую бога на п’єдесталі.

— Яка прикрість! Цей безцеремонний Купідон усе ще тут?

— Його крила і стріли теж, — ствердив Гастінґс, посуваючись і звільняючи дівчині місце на лавці.

— Крила, — прошепотіла вона. — Ах, звісно — аби полетіти геть, коли йому набридне його гра. Авжеж, ідею крил вигадали чоловіки, інакше у Купідоні не було б жодного сенсу.

— Ви так гадаєте?

— Mafoi[125], що так думають усі чоловіки.

— А жінки?

— Овва, — сказала дівчина, хитнувши головою. — Я вже й забула, про що ми говорили.

— Ми говорили про кохання, — нагадав Гастінґс.

— Я — ні, — відповіла вона. І, поглянувши на мармурову статую, додала: — Мені зовсім байдуже до нього. Навряд чи він взагалі вміє вправно стріляти з лука. Певно що ні. Він боягуз, який виходить на полювання у сутінках, наче той асасін. Мені огидне його боягузтво, — проголосила вона, відвернувшись від статуї.

— Думаю, — тихо промовив Гастінґс, — що він стріляє досить влучно. І навіть попереджає про це.

— Це ви кажете з особистого досвіду, месьє Гастінґсе?

Він поглянув їй просто в очі й відповів:

— Він попереджає мене просто зараз.

— То зважте на це попередження, — вигукнула вона з нервовим сміхом. Під час розмови дівчина зняла із себе рукавички, а потім почала знову обережно їх натягувати. Закінчивши з цим, вона поглянула на палацовий годинник, зі словами «Боже, яка пізня година!» згорнула парасольку, потім знов розгорнула її та нарешті поглянула на нього.

— Ні, — сказав той, — я не дослухаюсь до цього попередження.

— Боже, — зітхнула дівчина. — Ми все ще розмовляємо про цю нудну статую. — І, нишком поглянувши на нього, додала: — Гадаю… Гадаю, ви закохалися.

— Не знаю, — прошепотів той. — Мабуть, що так.