— Видно, не надто хочеться, якщо ви досі живі. Коли він щиро бажає комусь смерті, то не зважає на будь-які перешкоди. Навіть командир йому не завада, — зазначив Олексій.
— Що ж, дякую, що попередили. Пильнуватиму.
Допитувач закурив, цього разу мені не пропонуючи.
— Ми сьогодні говоритимемо більше по суті, Вістовичу, — сказав чекіст. — Буде менше, так би мовити, світоглядної філософії.
— Як вам завгодно.
Він уважно придивився до мене.
— Вам нічого не потрібно? — запитав раптом. — Нічого не хочете попросити?
— Про що ви? — питанням на питання відповів я.
Той знизав плечима.
— Бритву, щоб поголитися, чисту воду… Їжу, врешті-решт. Хочете їсти?
Он воно що. Йому треба, щоб я просив. Учора наливав мені дорогого вина, був приязним, а сьогодні змінив тактику.
— Хіба полонених не годують? — промовив я.
— Буває, що забувають.
— Якщо охляну від голоду, то навряд чи зможу підтримувати розмову.
— Ваша правда. Гаразд, Козлов щось вам пізніше принесе. Якщо, звісна річ, не зжере по дорозі.
Я уявив цю тварину з моєю їжею в руках, і до горла підступила нудота. На столі все ще стояло вчорашнє вино, тож я мимоволі вхопив склянку й одним ковтком випив.
— Поговоримо про 7-му ескадрилью, — мовби не помітивши моєї реакції, продовжив Олексій. — Давно з ними виходили на зв’язок?
— Я не виходжу з ними на зв’язок.
Це було чистою правдою, оскільки наше спілкування відбувалося в односторонньому порядку. Я лише передавав інформацію у штаб.
— Гаразд, уточню запитання: ви можете з ними зв’язатися?
ebooksa