— Нічого я не замислила. Вони мої друзі.
Навіть темрява не приховала скептичну посмішку на обличчі львів’янина.
— Гаразд, тоді я просто розповім йому, чим ти займалась до війни. Про всяк випадок. Про те, як ти шпиг…
— Помовч! — перебила вона і, сховавши револьвер, підступила до нього. У руках Емми залишився тільки ліхтар. — Гаразд, поговорімо. Але не тут… За рогом є кнайпа «Під святим Стефаном». Зустрінемось там за двадцять хвилин.
Вістович неохоче кивнув. Еммі заледве чи можна було вірити, але вибору не лишалось.
Жінка, втім, не підвела. Рівно за двадцять хвилин вона з’явилася у призначеному місці, у кнайпі, де він завбачливо зайняв для них столик. Одягнена була в теплий жакет, довгу спідницю й акуратний капелюшок. Руки були обтягнуті шкіряними рукавичками, на плечі висів невеликий ридикюль. Вістович підвівся їй на зустріч.
— Тільки не треба супитись, — одразу сказав він, побачивши кислу міну на її обличчі. — Ти сама була не проти, аби я завітав до твого салону.
— Хто ж знав, що ти припхаєшся ледь не серед ночі, — відповіла Емма. Голос її був усе ще різкий, але тепер без жовчі.
Надійшов кельнер, і вони замовили дві склянки ґьоссеру[165]. Не знімаючи рукавичок, Емма закурила.
— Жінка у кнайпі питиме пиво на рівні з чоловіком, — промовила вона, торкаючись вустами дерев’яної люфки. — Нечувано.
— Часи змінились, — констатував Вістович.
Емма уважно придивилась до нього й раптом усміхнулась.
— І люди також. Ти, приміром, змарнів, схуд, зробився набурмосеним, наче ведмідь… Не знаю, чи вдалося б мені зараз тебе звабити, як тоді?
«Вдалося б, — подумав оберкомісар, ковзаючи поглядом по її гарних вустах, виразних вилицях і зазираючи у глибочезні очі. — Люди, може, й змінюються, але їхні слабкості не зникають».
Мовби прочитавши його думки, Емма продовжила:
— Скільки років минуло, Адаме?
— Тринадцять, здається.
Вона також мовчки порахувала й кивнула на знак підтвердження.
— Не аж так зле нам було? Правда ж? — запитала Емма зовсім тихо.
— Якщо не зважати на те, що я був на волосинці від трибуналу.
ebooksa