Далі Редль продовжив трохи інакшим, вже не настільки діловим, а радше змовницьким тоном:
— Під столом невеликий шкіряний портфель. У ньому копії паперів та світлин, які у нас підшиті до «Справи авіатора». Це вам допоможе.
Я обережно зиркнув униз, хоч і не сумнівався у його словах. Брудно-рудого кольору портфель і справді був майже біля моїх ніг і нагадував пса, який чекав там подачки зі столу. Хто-небудь сторонній не зміг би сказати впевнено, кому ця річ належить, мені чи полковнику, тож і забрати її зі собою міг будь-хто з нас.
Мені спало на думку, що Редль, попри впевнену поведінку, все ж когось побоюється. Хоча, може, це був і не страх, а просто професійна обережність. Бо навіть я знав, що наше місто кишить росіянами, різного ґатунку шпигунами та терористами, а також місцевими радикальними москвофілами, які мають очі та вуха у найнесподіваніших місцях, як‑от в урядових установах чи у банках. А що вже говорити про звичайну кав’ярню на площі Ринок.
— Тільки затямте, комісаре, загубити ці документи — означає самому собі стрілити у голову, — додав він.
Я не відповів. Востаннє глянувши на шахівницю, де моє становище і далі залишалося жалюгідним, і ніякого порятунку для білих не було, я взяв із-під столу портфель і підвівся.
Після короткого прощання полковник докинув мені вслід, що партію ми коли-небудь закінчимо. Я не сумнівався і навіть уявив, як під час наступної зустрічі він безпомилково розставляє на дошці фігури, й мої поневіряння продовжуються. Хотів би я знати, за що Господь обдарував Редля такою феноменальною пам’яттю на додачу до шахового таланту і життєвої вдачі.
На вулиці, попри теплий весняний вечір, мене пройняли дрижаки. Випивка, яка зазвичай заспокоювала, тепер, здавалось, навпаки роз’їдала мої нерви, і думки летіли геть із голови, мов бджолиний рій.
Я сердився на Бейлу і водночас за неї хвилювався. Намагався вирішити, як діяти далі: зізнатися їй у всьому, розповісти, в яку халепу втрапив, чи таємно вивідувати у неї те, що потрібно Редлю? І чи дотримає він слова? Чи справді їй дадуть спокій, якщо я візьмуся за цю роботу?
За мить я спохопився, що стою на місці, поруч із таким самим нерухомим кам’яним Адонісом, чия фігура прикрашала фонтан на розі площі Ринок. У ногах античного героя лежала туша вбитого кабана, і я щиро в душі побажав, щоб цим кабаном був полковник Альфред Редль.
До мого помешкання на Вірменській звідси було заледве кілька хвилин неспішної ходи, і я справді рушив, ніби прогулюючись. Не поспішав із двох причин: по-перше, все ще розмірковував над своїм гівняним становищем і намагався вжитися у роль агента імперської розвідки, а по-друге, хотілося довше подихати вологим весняним повітрям, яке приємно заспокоювало розпечені тютюновим димом легені. Курив я сьогодні цілий день, починаючи від першої вранішньої цигарки натщесерце, потім під час наради у шефа, який істеричним голосом зачитував нові постанови Намісництва[54], під час двох допитів, аби заспокоїтись і не розтовкти пики ґвалтівникові й злодієві, під час обіду в кав’ярні Шнайдера і під час поїздки на Замарстинів, де зустрічався із поліційними конфідентами. Кожного дня я смалив, як добрячий локомотив, який мусить пахкотіти, щоби не вибухнули його котли. Подейкують, що куріння шкодить, але це брехня. Інакше я б давно врізав дуба.
Було невтямки, як ця пізня весна могла відчуватися тут, посеред кам’яного міста. З його сопухами, які сочилися зі старих підворіть, та аромати, що линули з відчинених кав’ярень і крамниць. Я радо прогулявся би зараз де-небудь між деревами замість того, щоби скніти вдома. І навіть почав згадувати, які місця у Львові найкраще пасують для прогулянок. Найперше — це, ясна річ, Стрийський парк, наймальовничіший і найбільший з усіх, площею понад 80 морґів[55]. Туди можна вибратись на цілих пів дня і нескінченно блукати хвилястими алеями, краями глибоких ярів та узвишшями пагорбів. До нього, втім, далеченько. Значно ближче було до старовинного Єзуїтського саду[56], який починався одразу навпроти Галицького сейму. На відміну від Стрийського парку тут завжди було людно і гамірно. Алеями сновигали торговці льодяниками, шоколадом і печивом, довгі «колєйки»[57] тягнулись до яток із льодами[58], вареними сосисками та марунами[59].
Під куполом паркової ротонди, який тримався на декількох доричних колонах, частенько вигравав оркестр пожежної команди. Мене завжди дратував цей велелюдний вертеп, а от моя колишня дружина обожнювала там бувати. Не тому, що так сильно любила прогулянки й розваги просто неба, а тому, що тішилась, коли її впізнавали. Красуня Анна Каліш, знаменита галицька акторка, обожнювала славу в усіх її проявах: коли після вистави, збуджені й захоплені адоратори надсилали їй у гримерку велетенські букети квітів та коштовні презенти, і коли її талант вихваляли газети, чи коли на парковій алеї люди раптом завмирали, чоловіки знімали капелюхи й усміхалися їй, а жінки метали в її бік сердиті погляди-блискавки.
Окрім цих двох парків, були ще й інші. Скажімо, Високий Замок, який височів на однойменній горі, звідкіля вдень відкривався прегарний вид на місто. І де, за жодних обставин, я не радив би вештатись вночі. Ця місцина належала до так званої ІІІ дільниці Жовківського передмістя, і кожний ранок тамтешньої експозитури поліції у невеликому будинку на вулиці Об’їзній починався з перерахунку трупів, знайдених на Високому Замку з першими променями сонця.
Те саме стосується і парку біля Личаківської рогатки[60]. Хоча ні, там небезпечно не лише вночі, але й за дня. Особливо, коли на поближньому стадіоні «Сокіл» відбувається гра в копаний м’яч. Глядачі-вболівальники з ворожих таборів нерідко сходяться навкулачки. А що поліція тоді жене їх до дідька зі стадіону, то продовжують вони протиборство у парку. Нерідко справа завершувалась не лише вибитими зубами чи зламаними ребрами, але і ножовими пораненнями.
Я, однак, міг би пройти ще сотню-другу метрів, минувши Домініканський собор, і вийти до Губернаторських Валів, де навпроти будівлі Намісництва було розбито гарний сквер із тінистими кленами і платанами, або далі, попри костел кармелітів, дістатись на вулицю Куркову[61], а звідти до Міської стрільниці — колись тут вправлялося зі зброєю Стрілецьке братство. Утім, у теперішні часи братчики змінили карабіни та револьвери на сталеві пера й авторучки, замість пороху і куль мали атрамент[62] і папір, а замість стрільбищ — сиділи у теплих кабінетах, прицілюючись поглядом хіба що у підлеглих. Братство перетворилося на панський клуб багатих і впливових львівських достойників. Парком своїм, на щастя для містян, вони й далі опікувались. Їхні слуги на совість дбали про старезні липи й осики, висаджували свіжі квіти на клумбах, посипали рінню прогулянкові доріжки, чистили та підфарбовували пам’ятник Яну ІІІ[63].
До Стрільниці я дістався би за якихось десять хвилин, але все ж, пройшовши вздовж короткої Домініканської вулиці[64], біля ресторації «Морське око» повернув ліворуч і подався убік Вірменської. Згадалося, що маю при собі важливий портфель, з яким краще не вештатись.
За спиною раптом почувся гучний юнацький сміх. Я озирнувся і побачив двох гімназистів, один з яких, указуючи пальцем на стіни кам’яниці, у партері якої була ресторація, голосно розповідав другові про сороміцькі барельєфи, які містилися просто над головами тих, хто сиділи на літній терасі «Морського ока».
— А тут, пане шановний, прошу звернути увагу на ось цього моцного мужа, що напівлежить-напівсидить, — говорив гімназист, вдаючи провідника. — Ми бачимо, як своєю могутньою лівицею він стиснув дещо… кхм… трохи нижче живота, поглядаючи при цьому вбік оголеної діви на сусідньому барельєфі…
Його товариш пирснув зі сміху, розчервонівшись при цьому, як варений рак. Очевидно, був нетутешній і ровесник-львів’янин таки справді знайомив його з містом. Тільки по-своєму, по-гімназійному.
ebooksa