— Вітаю, Моріце, — відповів я.
— Ви один? — поцікавився він.
— Один, не рахуючи мого вовчого голоду.
Оберкельнеру дотеп сподобався.
— Для вас маю столик, звідки добре видно
По щирості, мені було байдуже, що там відбувалося на сцені, але я подякував і пішов слідом. Умостився за свій одинокий столик, відокремлений від решти зали невеликою колоною. Моріц, не запитуючи, приніс мені пляшку бурбону, відкоркував і налив до склянки одразу подвійну порцію. Я жадібно відпив. Блаженний вогонь спалахнув у горлянці і приємним теплом заповнив нутро. У голові відчулося легке приємне запаморочення. Цей бісовий день нарешті закінчувався. Я ковтнув алкоголю вдруге, запалив цигарку і, гукнувши кельнера, замовив антрекот з індички.
На сцені тим часом грав невеликий оркестрик, який складався з тромбоніста, двох скрипалів, альтиста і високого худого контрабасиста. Музиканти жваво імпровізували, мовби спілкуючись між собою голосами кожен свого інструмента. Після цього зіграли кілька жвавих мелодій, отримавши від захмелілої публіки шквал вдячних овацій.
Після вечері я випив ще трохи бурбону і вже збирався йти, коли на сцені поруч з музикантами з’явилась рудоволоса вродлива жінка, вбрана в атласну сукню. Вона перемовилась кількома словами з контрабасистом, який, схоже, був серед них за старшого. Той кивнув і дав знак решті музикантів. За мить оркестрик почав нову мелодію, а незнайомка заспівала проникливим мецо-сопрано щось із репертуару Йозефа Арміна[76].
Я дослухав пісню до кінця, а потім спостерігав, як публіка вимагала від співачки повторити виконання на біс. У якусь мить мені здалося, що, співаючи, вона дивиться у мій бік, і її погляд чомусь обпікав дужче й приємніше ніж міцний алкоголь. Вона виконувала вже щось інше, а я і далі на неї витріщався і вже точно передумав іти.
Після виступу співачка зійшла зі сцени й зникла десь за оксамитовою ширмою. Я, не гаючи часу, жестом підкликав до себе Моріца.
— Не знав, що у вас тут співають німфи, — сказав я йому, щойно оберкельнер наблизився.
— По щирості, пане Вістовичу, цей виступ не планувався. Публіку сьогодні мали розважати лише музиканти.
— То звідки взялася співачка? — здивувався я.
— Це одна з наших гостей. Запитала, чи можна їй виконати щось для публіки. Звісна річ, я дозволив і, як бачите, мав рацію…
— А як щодо її товариства?
— З нею за столиком був якийсь добродій, але він зник…
Моріц скрушно розвів руками, наче і справді щиро переймався зникненням невідомого суб’єкта.
— Тоді віднесіть цій пані з чарівним голосом пляшку шампану і який-небудь десерт, скажімо… — я зиркнув у меню, — «Груші
— Дуже смачний, пане Вістовичу, — запевнив оберкельнер і продовжив трохи зніяковілим голосом:
— Однак мушу вас попередити, що на цю мить пані Фоґель, так звати нашу співачку, вже відправили дві пляшки французького вина, пляшку
ebooksa