300 миль на схід

Пригадую, кельнер гукнув для нас таксі. Як не дивно, це був той самий вусань, якого я зауважив перед тим. Від «Voise» до мого помешкання було десять хвилин ходу, але їхали ми довше. 

Потім ми з пані Фоґель залишились наодинці вже тут і мов ошаліли. Як же божественно пахла її шкіра, якими пружними були груди, яких безсоромних пестощів вона вділяла і вимагала. А далі — ​порожнеча. Більше я не пам’ятав нічого. Невже справді набрався так сильно? І врешті… Де сама Емма? Я провів рукою праворуч від себе, але місце поруч і справді було порожнім. 

Жахливо мучила спрага, тож врешті хоч-не-хоч я мусив підвестись. І побачив те, від чого миттю протверезів, а біль у голові запульсував з новою силою: шафа, в яку я сховав портфель з документами, отриманими вчора від полковника Редля, була відчинена. Мов очманілий, я кинувся до неї і зазирнув усередину. Портфеля там не було. 

Емма! Взяти могла тільки вона! Але для чого він їй? На біса?.. Треба негайно повернути документи! Хоч з-під землі дістати цю шльондру, але портфель має бути знову в мене. 

Я кинувся в лазничку, де завжди тримав чималу миску з водою. Не довго думаючи, занурив туди голову, мовби та була розпеченою вуглиною. Ця нехитра процедура принесла деяке полегшення. Думки проясніли, і навіть біль зробився не таким гострим. 

Повернувшись до кімнати, я побачив на підлозі її шифонову накидку. Підняв і міцно стиснув у руці. Першим бажанням було пожбурити цю річ якнайдалі, але не зміг. Делікатна тканина пахла її парфумами і її шкірою, нагадуючи розкоші цієї короткої ночі. 

— Сам винен, — ​промовив до себе впівголоса. 

За лічені хвилини я вийшов із дому, а ще через десять хвилин був біля входу до «Voise». Двері було зачинено, тож я щосили постукав. Марно було сподіватися, що у такій порі мені відчинять одразу, тому лише за квадранс зсередини почувся чийсь ненависний і стомлений голос. 

— Ми зачинені. 

— Поліція! — ​крикнув я просто у замкову щілину і, мовби саме від цього слова, у ній двічі повернувся ключ. 

На порозі постав заспаний швейцар. 

— Де оберкельнер? — ​це питання розбудило його остаточно. 

— На Бога, пане ласкавий… — ​почав був той, але я штовхнув його досередини і зайшов сам. Бідолаха поточився назад, безпомічно змахнув руками і гепнувся на дупу. 

Минувши його, я швидким кроком рушив до ресторанної зали. Тут панував напівморок і тхнуло застояним тютюновим димом. Столики більше не стояли у правильному порядку, а громадились абиде, і бруднуваті обруси висіли на них, як пошарпаний одяг на тілі нічної блудниці. 

— Моріце! — ​загорланив я. — ​Моріце, сучий ти сину! 

Оберкельнер, на відміну від швейцара, з’явився майже відразу. Неголений, у зім’ятому фракові без хустинки, він ішов мені назустріч, маючи вигляд смертника, що прямував на розстріл. 

— Ві-вістовичу… що с-сталося? — ​затинаючись пролепетав розпорядник ресторації. 

— Хто насправді ця пані Фоґель? — ​випалив я, чітко артикулюючи запитання, що хвилювало мене найдужче. 

— Я… я… не знаю! Звідки ж мені знати? — ​говорячи, він поклав руки на груди, мовби підкреслюючи свою граничну щирість. 

— Моріце, це не жінка, а бестія! Через неї у мене велетенські неприємності! — ​у моєму голосі виявилося стільки погрози, що обличчя оберкельнера затремтіло, а з очей, здавалось, от‑от бризнуть сльози.