— Хто відправив?
— Такі ж… кхм… адоратори, як ви. Зачаровані її незрівнянним голосом.
Я почувався останнім дурнем, а проте вирішив іти до кінця.
— От бачите? Саме шампанського в цьому переліку й бракує.
— Як скажете, — співчутливо всміхнувся той.
Я зібрався розплатитись і навіть подав знак офіціантові. Звідкілясь з’явилося передчуття, що саме зараз варто піти, а інтуїція мене зазвичай не підводила. Та вже коли кельнер виводив олівцем суму, яку я маю сплатити за бурбон, антрекот і комплімент співачці, вона сама вийшла з-за тієї ж оксамитової ширми, безцеремонно тримаючи в руках пляшку шампана в одній руці та грушевий десерт в іншій. Така поведінка могла видатись однаково сміливою, як і непристойною. Тим більше, що, ступаючи легко й невимушено, вона попрямувала до мого столика.
Мені перехопило дух, і я, мов на пружині, підхопився їй на зустріч. Їй-богу, тільки такі жінки вміють перетворити бувалого комісара поліції на сором’язливого школяра. Публіка навколо помітно стихла. Навіть музиканти збилися з ритму і мусили заграти мелодію від початку. Я майже фізично відчував на собі заздрісні погляди інших чоловіків у цій залі. І якби замість очей у них були револьвери, то я б уже був дірявий, неначе емменталь.
— Для такого частунку потрібне товариство, — промовила пані Фоґель, зупинившись навпроти мене. — Кажуть, наодинці шампанське не смакує. Розділите його зі мною?
Кельнер миттю опинився поруч, узяв з її рук тарілку і пляшку, поставив їх на стіл і підсунув співачці крісло.
— Матиму за честь, — відповів я, потроху приходячи до тями.
У ту ж мить нагодився Моріц і, непомітно підморгнувши мені, мовляв, «Вітаю, комісаре! Хто б сподівався?», відкоркував шампанське і наповнив два бокали. Після цього побажав гарного вечора і зник.
Пані Фоґель попросила називати її Еммою. А за чверть години ми перейшли на «ти». Тепер я міг як слід її роздивитися. Еммі було трохи за тридцять, худорлява, лінії плечей і шиї витончені, як у героїнь класичних картин. Очі мала карі, глибокі, з якоюсь потаємною загадкою. Коли дивишся у такі очі, завжди складається враження, що людина навпроти знає про тебе більше, ніж ти сам. Ніс правильний, виразні губи то міцно стискаються, то розтягуються в усмішці. Руде волосся згорнуте в зачіску і скріплене срібними шпильками.
Я запитав, куди подівся її кавалер, але Емма у відповідь тільки відмахнулась. Це був кузен, якому від випитого стало недобре, от він і залишив її «тільки на хвилинку». Вона нудьгувала, а потім вирішила трохи розважити публіку…
— Далі ти знаєш, — підсумувала пані Фоґель, дістаючи з елеґантного ридикюля папіроску і люфку.
Я підніс їй вогонь і хвилину спостерігав, як вона закурює. Дивно, але у цю мить я подумав про Бейлу. Вона любила повторювати, що «ми не речі й не належимо одне одному…», тому кожен із нас має постійне право на захоплення. І якщо станеться так, що в моєму ліжку опиниться інша жінка, вона не ставитиме зайвих запитань. Звісно, ця умова існувала навзаєм: я також не повинен був знати забагато.
Хтозна, чи вона сама цього вечора не у товаристві якого-небудь чоловіка. У Трускавці безліч чудових модерних вілл, де здаються затишні номери, цілком придатні для пристрасної ночі.
Ця думка мене вколола розпеченою голкою, і я сіпнувся, ніби справді від болю.
— Все гаразд? — поцікавилась Емма.
Я кивнув і налив собі порцію бурбону. Шампану не хотілося…
Вранці наступного дня, щойно розплющивши очі, саме з цього моменту я намагався пригадати, що відбувалося далі. У голові шуміло і звідкілясь здаля, мовби з самих глибин моєї свідомості, долинав біль. Я знав, що він посилиться, щойно спробую підвестися, тому лише обережно повернув голову, шукаючи поглядом циферблат настінного годинника. Було пів на п’яту. Очевидно, ранку, оскільки в кімнаті панував сірий напівморок. Виходить, минуло не більше трьох годин, відколи ми з Еммою вийшли з ресторації.
ebooksa