Портьє мав рацію: вранці зі Львова до Кракова відправлялися всього два експреси. Перший о 3:45, а наступний о 6:30. Очевидно, цим другим Емма і збиралася виїхати. Я глянув на годинник. До відправлення залишалася майже година. Часу в мене було достатньо.
— Бажаєте замовити таксі? — поцікавився портьє.
— Візьму фіакр, — буркнув я у відповідь.
Чоловік подивився на мене, як на останнього злидня, і презирливо відвернувся. Утім, я ним більше не переймався. Вийшов із готелю, попрямував на стоянку фіакрів і за пів години був уже на місці.
Тут, не гаючи часу, подався до двірцевої експозитури[77] поліції. У невеликому приміщенні, за столом, відкинувшись на спинку крісла, дрімав черговий капрал. Перед ним стояв телефонний апарат і кава у надщербленому горняті, що, схоже, не надто допомогла йому подолати сонливість. Я голосно кашлянув, і капрал підскочив, мов ошпарений, втупившись у мене затуманеними від сну очима.
— Я з Дирекції. Комісар Вістович, — повідомив йому. — Дайте мені список пасажирів краківського потяга.
Він схопився на ноги і, бурмочучи щось про важку ніч і те, що задрімав лише на хвилинку, взявся перебирати папери. Врешті простягнув мені списаний згори донизу аркуш із підписом якогось колєйового начальника.
— Ще раз перепрошую, що зустрів вас отак… — пробурмотів капрал, ніяково посміхаючись і винувато вказуючи рукою на стілець, в якому ще мить перед тим спав.
Я не був його зверхником і взагалі не мав стосунку до військово-поліційної служби, але розумів, що бідолаха побоювався доносу.
«Та плювати я хотів, що ви тут робите», — ледь не вирвалось у мене, але натомість попросив негайно провести мене до потяга.
— Але він ще на запасній колії, — промовив капрал, зиркаючи на годинник. — Його подадуть лише за двадцять хвилин.
— От і чудово! — сказав я.
Капрал крикнув комусь у сусідню кімнату, щоб той зайняв його місце біля телефона, а сам вдягнув на голову поліційне чако[78], осмикнув мундир, і ми рушили до колій. На ходу я вгледівся у список і майже відразу знайшов прізвище Фоґель. Зрештою, це було неважко — пасажирів першого класу виявилось не так багато.
Капрал підвів мене до комфортового пульмана[79], звідки до нас визирнув стривожений кондуктор.
— Що трапилось, панове? — запитав він.
Я повернувся до поліціянта.
— Ви вільні, капрале, — сказав я йому. — Дякую за допомогу.
Той козирнув і рушив назад до вокзалу.
Я дістав з кишені легітимацію і тицьнув її кондуктору.
— Відведіть мене у купе під номером чотири, — наказав. — Тільки хутчіш. Часу небагато…
ebooksa